Чи полягає повага до читача у тому, щоб, не залишаючи його на самоті з його питаннями, розтлумачити відразу, з перших рядків, хто такий був Сергій Набока? Чи, навпаки, це було б приниженням рівня його поінформованості? Бо насправді навряд чи той, хто взагалі бере до рук газету, ніколи не чув про Набоку. Мені, приміром, хотілося б почати не зі стандартних, як надгробок на цвинтарі, слів про те, що такого-то числа і такого-то місяця Набоці виповнилося б стільки-то років. Звісно, подібне тло вимагають закони жанру... Але набагато яскравіше малюють Сергія не така ось життєва арифметика, а розповідь його матері — Катерини Зеленської (сьогоднішньої гості «УМ») — про те, як вона, приходячи на синову могилу, застає там свіжі квіти... Ось так: мати йде до сина і бачить, що втрата його болить не лише їй одній. Іще хтось пам'ятає, знає, дбає... Хто? На могилі не лежать вінки від «партії та уряду», там просто посаджені ранні весняні квіти, там догорають квітом снопи гвоздик... Хай твоя ліва рука не відає, що робить права... То чи треба ще довго теревенити на тему, ким був Сергій Набока? Він був людиною, яку пам'ятають після його смерті.

Правду кажуть: жінці стільки років — на скільки вона виглядає. Отож баба Дуня Вишимірська з Кам'янки Черкаської області виглядає досить-таки молодо, років так на... 90. І я їй ніколи не дала б більше, аби не старенький паспорт цієї довгожительки Шевченкового краю, де чорним по білому написано, що народилася вона у 1890 році.
«Пам'ятаю, ми тільки одружилися і їдемо з чоловіком до бабусі на день народження, а я й запитую: скільки це бабі років? А він: по-моєму 85! Наступного року знову поспішаємо до неї на іменини, а чоловік й тоді відповідає мені, що бабі 85 років», — розповідає Світлана Гаврилівна Діденко, внучата невістка баби Дуні.

Вийшовши на пенсію, рівнянка Марія Брага не полишила улюбленої справи — альпiнiзму. Саме тепер збулися її найзаповітніші мрії. Вона самотужки піднялася на східну, а наступного разу, з напарницею, на складнішу для сходження західну вершину Ельбрусу.
Більш ніж за 20 років занять гірським туризмом Марія Василівна неодноразово ходила в гори Криму, Кавказу, Алтаю, на Памiр та в Карпати. Однак побувати на омріяній вершині тоді не довелося. Пізніше через безгрошів'я це стало неможливим. Для такого походу, якщо не брати до уваги вартість спорядження, а тільки витрати на дорогу та харчі, потрібно щонайменше 600 гривень.

— Мій дід Іван, котрий мешкав у Саджаві Богородчанського району, ще до війни був дрібним торговцем. У селі його вважали досить поважним чоловіком, який умів відповідати за свої слова і вчинки. У нього було п'ятеро синів, зокрема мій батько, Ігор Іванович. Він з раннього віку професійно займався обслуговуванням побутової техніки. У період горбачовської перебудови організував власну справу — маленьке ремонтне підприємство, згодом — магазинчик площею 20 квадратних метрів у спальному мікрорайоні. Однак такий мініатюрний торговельний заклад, зрозуміло, не робив погоди в місті. Зате батько, котрий нині виконує суто наглядові функції, — генератор ідей, наша підтримка і рушійна сила. Мені як синові дуже цікавою видалася його еволюція в нову систему економічних цінностей. Людям, вихованим у радянському дусі, не просто вийти з-під соціалістичного гіпнозу і зорієнтуватися в нових умовах. Він зумів це зробити і подав нам приклад.

Що має трапитися з жінкою, аби в ній назавжди згасла любов до рідної дитини? Мабуть, перед тим, як відмовитися від частинки своєї плоті, вона віддає на поталу власну душу. Життя після материнської зради дуже мало схоже на дитинство. В ньому назавжди зникає золота домашня середина, залишаючи вибір між двома протилежними крайнощами: казенним порядком та вуличним хаосом. І скільки б чужі руки та серця не рятували у сироті повноцінну людину, образ зламаної гілки, як і власна тінь, переслідуватимуть її довіку. Але спочатку обов'язково трапляється велика драма, пережити яку під силу далеко не всім дорослим. Кілька таких трагічних історій переповіла нашим читачам директор Кочетоцької школи-інтернату, що в Чугуївському районі, Неля Іванівна Пєнкіна.

Віце-спікер Державної Думи Володимир Жириновський, безперечно, є найодіознішим політиком Росії. «Без нього у Росії було б нудно», — сказала якось, характеризуючи Володимира Вольфовича, моя колега з «5 каналу» Аня Гороженко, і я погодилася з нею на всі сто. Щоб зовсім не занудьгувати у передвиборчій Москві з передбачуваними виборами, Володимиром Путіним, начищеним політтехнологами до стану ідеального лиску, і знекровленою та непопулярною опозицією, ми вирішили податися в гості до Жириновського, у Держдуму.

Молодші і старші колеги з середовища правоохоронців цілком щиро називають його людиною-легендою прикарпатського кримінального розшуку, однак, чуючи цей комплімент, він зазвичай реагує невдоволено: «Яка легенда? Одна людина в карному розшуку нічого не варта. Колектив однодумців — то інша справа. Разом багато що можна зробити». Справді, якби зібрати до однієї купи усіх волоцюг, хуліганів, розбійників, крадіїв, гвалтівників, убивць, виловлених особисто Мар'яном Івановичем та його підлеглими, то навряд чи ця різношерста злочинна компанія вмістилася б на найбільшому в Івано-Франківську стадіоні «Рух». Доводилося розкривати злочини, порівняно з якими нинішні «ментовські» телесюжети — казки дідуся Панаса. Можливо, тому до сучасного детективного чтива і видовища він ставиться з легкою іронією: «Не читаю, бо там, часто буває, сюжет зшитий білими нитками, тобто висмоктаний із пальця. Відразу видно, що автори поняття не мають про те, що описують, орієнтуючись на масового, не обізнаного з азами оперативної роботи і невибагливого читача».
На його життя, починаючи з дитинства, яке гартувалося у воєнні роки, випало стільки надзвичайних ситуацій, що їх документальний опис легко потягнув би на бестселер з продовженням.

Історія, пережита цією людиною, настільки неймовірна, що в неї навіть важко повірити. 18 років тому Віталій Грабовенко, поранений в Афганістані радянський солдат, носив у своєму тілі не помічену медиками гранату на бойовому взводі. Це тривало аж 13 днів! Від будь-якого невдалого руху або чхання страшна «квартирантка» могла вибухнути, вбиваючи та калічачи всіх у радіусі кількох метрів. Одужуючи після видалення інших осколків, Віталій спочатку «носив» її по госпіталю в Душанбе без усяких застережень. І навіть пробував грати в настільний теніс...

Про чотирьох госпіталізованих з обмороженнями дітей з Канівського інтернату «Україна молода» вже повідомляла. Нагадаємо, що першою увагу на тремтячих закоцюблих підлітків, які сиділи при вході у Черкаський залізничний вокзал, звернула його працівниця. Вона й запитала у малих, що вони тут роблять. А ті в свою чергу попросили: «Тьотю, допоможіть нам потрапити у притулок».

З Віктором Ющенком ми зустрічалися в обід, i він пожартував, що вже не згадає, яка це за день зустріч, бо графік розписаний по хвилинах і потрібно встигнути все. Так він працює щодня: вранішні наради, десятки важливих зустрічей, засідання у Верховній Раді, де він очолює найбільшу фракцію — «Наша Україна», переговори з партнерами й опонентами, поїздки по регіонах і закордонні відрядження. Він змушений жити в атмосфері постійної дискредитації, адже саме проти лідера опозиції провладні ЗМІ щодня «гонять» хвилi бруду і дезінформації. «Я звик, що політика постійно втручається в моє особисте життя, — зізнається Вiктор Андрiйович. — Але ніколи не думав, що навчуся сприймати це». Ющенко змінюється на очах , коли може на час забути про політику і поговорити про службу в армії , подарований на десятиріччя справжній шкіряний м'яч чи перші зароблені і заховані від мами в картоплi гроші. Наша сьогоднішня розмова принципово не політична, тим більше, що був привід поговорити про особисте — у понеділок Віктору Андрійовичу виповнюється 50.