Три роки тому, коли в Міжнародний день театру Російська драма запрошувала на свій «капусник», театральна громада сприйняла його як показовий демарш. Мовляв, Театр імені Лесі Українки не лише стабільно відмежовується від премії «Київська пектораль», а й вирішив влаштувати таку собі альтернативу святкування. Минулого року «капусник» був зустрінутий значно доброзичливіше — зрештою, ініціатива класна, та й виконання на рівні. А в понеділок Російська драма втретє святкувала День театру в такому прикольно-іронічному форматі. І подія ця вже сприймалася як невід'ємна й визнана цікавинка театрального життя.

Людина і світ — протистояння з багатьма «якщо». Ці «якщо» дуже впливають на те, хто у цьому протистоянні переможе. Слова про силу духу, готовність іти до кінця і наслідувати ту жабу, яка борсалася у молоці, а зовсім не її безвольну подругу, звісно, мають свій сенс. Але бувають у житті такі обставини, коли про капітуляцію з піднятими догори руками проситимуть найсильніші та найстійкіші з нас.

Однією з головних особливостей цьогорічної премії «Київська пектораль», так уже складалася ситуація, мав стати той факт, що проходила вона наступного дня після виборів. Тобто можновладцi, які раніше досить охоче відвідували церемонію нагородження, цього разу переймалися зовсім іншими проблемами: відстежували підрахунок голосів, надзвонювали колегам по блоку і мчали на екстрені наради партій. Тож політики минулого понеділка Театр Франка своєю присутністю не шанували. «Це ж якби церемонія проходила напередодні виборів, — дозволив собі помріяти начальник управління культури міста Олександр Биструшкін, — усі б тут були. Та ви що — стільки телекамер, хто ж таке пропустить? А ми б їм відразу про спонсорський внесок натякнули...» Та мріям Олександра Павловича збутися не вдалося. Що, до речі, зовсім не означає, що «Київська пектораль-2006» вийшла принципово аполітичною.

Міжнародний прокат для українських кінопродюсерів — поняття винятково фантастичне. Оскільки сьогодні мінімальна присутність нашого кіно на екранах поза Україною — це, у кращому випадку, фестивальні покази, часто поза конкурсом або як презентація для преси. Неважко спрогнозувати, що найближчим часом ситуація тут навряд чи зміниться на краще, але прізвище українського першопрохідця, який на умовній стіні світового кінопрокату накреслить умовне «Дійшли!», вже відоме.

Примадонна оперної сцени — бажана гостя на найвідоміших концертних майданчиках світу, і саме цей факт міг би стати на заваді ідеї Володимира Гришка влаштувати спільний виступ з Монсеррат Кабальє. Але у контексті надщільного гастрольного графіку співачки можна зауважити, що процес переговорів був стрімким (і нехай заздрять ті імпресаріо, які свою ідею запросити Монсеррат плекають роками). Уперше з запрошенням до Києва Гришко зателефонував Кабальє в листопаді, а вже 20 квітня відбудеться спільний концерт двох видатних співаків сучасності.

До столиці театр музично-пластичних мистецтв «Академія руху» привіз п’ять вистав. Про кожну варто поговорити окремо. Але попередньо доречним буде представлення людей, які за сотні кілометрів від порівняно благополучного в питаннях мистецтва Києва, в індустріальному, з усіма акцентами, що випливають iз цього факту, місті творять свій театр.

Чоловік та жінка, як дві частини єдиного цілого, завжди були ледь не рушієм мистецького прогресу. Ромео і Джульєтта, Галатея й Пігмаліон, Трістан та Ізольда, Наталка й Петро — власне, перелік закоханих зі світового мистецтва може скласти не один десяток сторінок.

Україна і Європа в питаннях театру сьогодні — ледь не дві космічні планети, відстань між якими складає кілька світових років. За невеличкими винятками, вона — сама по собі, а ми, відповідно, самі по собі. Оскільки маючи пару-трійку резидентів на кшталт Жолдака та дуже нечасті вилазки на міжнародні фестивалі, про масове представлення українського театру за кордоном говорити не доводиться.

...Біле простирадло саваном пролягло в небо — до зірок і Вічності. Шлях, який рано чи пізно пройде кожен. Цю невідворотність усвідомлює розум і відмовляється з нею миритися серце. Особливо, якщо сьогодні на цей шлях став десятирічний хлопчик, хворий на лейкемію, що доживає свій короткий вік у лікарні. Його звати Оскар, він — герой оповідання «Оскар і Рожева дама» сучасного французького драматурга Еріка Еммануеля Шмітта, хвиля всеєвропейської популярності якого докотилася до України. Тепер це прізвище прикрашає афішу театру «Ательє 16», керівник якого Ігор Талалаєвський запросив у проект «Цілую, Оскар» режисера Олега Ліпцина та актрису Аллу Даругу.

Перший день зйомок нової картини в усьому світі починається за єдиним, затвердженим багато десятиліть тому, сценарієм: розбивається на друзки тарілка, оплески, команда «Мотор!»... Але потім доля фільму складається по-різному. Хоча, в принципі, переважна більшість все одно в якісь адекватні строки доходить до глядача. Режисерові Михайлу Іллєнку та його картині «Толока» тут «пощастило» бути винятком із правил. Почавши знімати фільм у 2003-му на студії імені Довженка, вже за кілька місяців він зневірився в тому, що тут можна зробити цю картину, і написав листа в Міністерство культури з проханням зупинити знімальний процес на студії та перевести виробництво картини до іншої кінофабрики.