Нація сміялася в партері

      Три роки тому, коли в Міжнародний день театру Російська драма запрошувала на свій «капусник», театральна громада сприйняла його як показовий демарш. Мовляв, Театр імені Лесі Українки не лише стабільно відмежовується від премії «Київська пектораль», а й вирішив влаштувати таку собі альтернативу святкування. Минулого року «капусник» був зустрінутий значно доброзичливіше — зрештою, ініціатива класна, та й виконання на рівні. А в понеділок Російська драма втретє святкувала День театру в такому прикольно-іронічному форматі. І подія ця вже сприймалася як невід'ємна й визнана цікавинка театрального життя.

       До того ж починався «капусник» о восьмій вечора, і після «Київської пекторалі», що закінчилася близько шостої, туди прекрасно встигали всі бажаючі. У кулуарах Російської драми люб'язно розкланювалися та вітали один одного представники всіх київських театрів: «франківці» Анатолій Гнатюк та Ірина Дорошенко, Лев Сомов із Театру драми і комедії, Станіслав Мойсеєв та Римма Зюбіна, худрук Театру на Подолі Віталій Малахов, Бенюк із Хостікоєвим та Гринишиним...

      «Капусник», над яким актори театру працювали у перервах між виставами та репетиціями, вийшов дуже схожим на торт «Наполеон»: мистецьких жанрових прошарків — цирк, вокал, повітряна гімнастика, фільми — тут було зібрано з добрий десяток. Почали з «Денної варти» — ролик блокбастера озвучили так, ніби всі сили: і світлі, і темні — поспішають на святкування Дня театру. Потім на сцену виїхали два ковбої: один — відомий американський режисер, інший — його перекладач. Діалог їхнiй вийшов малозрозумілим, але місцями дуже влучним. А кілька фраз обов'язково заслуговують на те, аби їх вписати до збірки театральних анекдотів (якщо така колись з'явиться). Як то: «Коли американський актор працює в театрі — це значить, що у нього багато грошей. А коли в театрі працює наш актор — то це означає, що він не боїться бідності».

      Міс «капусник» стала екс-міністр культури Оксана Білозір. Звісно, заочно — сама Оксана Володимирівна на свято не прийшла, але, з усього, «в печінках» Російської драми сидить до сих пір. Згадували її разів двадцять. Звісно, у контексті сумнозвісних минулорічних подій. Пригадали і Голосіївський суд, і вторгнення до театру КРУ та різних перевіряючих: «Постучалась в дом боль незванная, вот она Любовь, окаянная». Але особливо боляче, як на мене, пані Білозір «ущипнули» роликом із фільму «Собаче серце»: Швондер приходить до Преображенського, той, киваючи на військову в портупеях та фуражці, питає: «Чоловік це чи жінка?», а йому відповідають: «Це — міністр культури». Побували на сцені «крутелики», які планували влаштувати в театрі казино та наставити там автоматів, і ніяк не могли збагнути, куди їм прилаштувати тринадцятиметрові лаштунки. «Людей зіпсувало грошове питання. Власне, як і квартирне...»

      Вели вечір Наталя Доля та Віталій Іванченко. Звісно, в образах — Доля, наприклад, була того вечора один в один Едіта П'єха. Євген Лунченко співав за себе, за Лещенка і навіть за Стінга. А найщемливішим виступом, як на мене, була сценка дуету «Пластилін». Про те, як заради єдиної миті творчого оргазму актор здатен зняти з себе останню сорочку. Раз по раз на сцені з'являлася людина театру в чорному — такий собі філософ-містер Х. Він розмірковує, для чого сьогодні потрібен театр. І вже десь ближче до фіналу дійства проголошує істину, відому не одне століття: якщо бодай одна людина з кількасот, які приходять на виставу, відчує енергетику цих стін, значить, театр існує недаремно.

      Більший шмат роботи на свої тендітні плечi звалили студійці театру. І під шлягер «Когда я стану кошкой» навіть насмілилися запитати у худрука, коли ж вони нарешті отримають ролі й зможуть самоствердитися. Рєзнікович десь із-за лаштунків відповідав, що... Ну ви пам'ятаєте: «Наверно, в следующей жизни...»

      Вечір вийшов щирим і теплим — душу, вкладену у кожну репліку, видно було неозброєним оком. А на поклоні Михайло Рєзнікович доречно процитував Вольтера: «Тільки в партері об'єднується нація». Аплодуючи щосили у фіналі, чомусь пригадала вже зараз безнадійно неактуальну репліку з політичної реклами одного виборчого блоку: «Ось так і живемо. Працюємо для вас». Хоча актори, на відміну від політиків, у своїй роботі від патетики намагаються утримуватися.

ДО РЕЧІ

      Донедавна «капусником» № 1 у Києві був той, який актори влаштовували напередодні Старого нового року. Але ось уже кілька років, як ця подія зникла з обрію мистецького життя столиці. Чому так сталося? Відповідь на це питання виглядала досить зрозумілою. У театрів грошей на прем’єри не вистачає, то що вже говорити про витрати на якийсь «капусник». А нещодавно з’ясувалося, що ситуація має дещо інше пояснення. «Ми готові підтримувати театральні «капусники» фінансово, — каже начальник управління культури міста Олександр Биструшкін, — готові оплачувати оренду, декорації тощо. Але платити акторам за виступ на «капусниках» не будемо принципово. Хочуть вони це робити — нехай роблять. Не хочуть — ніхто примушувати не буде». Актори Театру імені Лесі Українки ось уже третій рік поспіль доводять, що позиція міської влади є досить справедливою.