Крим і Західну Україну чомусь прийнято вважати полярними регіонами нашої держави. Нібито прогнозувати якесь зближення чи взаємну симпатію між цими «полюсами» можна хіба що в далекій перспективі. Тим паче коли йдеться про Севастополь — головну базу Чорноморського флоту Росії. Українську мову на його вулицях не почуєш. Місцеве українство звикло жевріти в умовах «гетто», не надто переймаючись своєю несвободою. Мовляв, мовна ситуація в Харкові, Одесі, Запоріжжі не набагато краща. Утім підстави для оптимізму таки є, бо у «місті російської слави» мешкають люди, здатні ламати усталені стереотипи.

Наша газета вже неодноразово писала про цинічний дерибан землі і майна південнобережних санаторно–курортних закладів, які ще перебувають у державній власності. Зокрема Алупкинського дитячого протитуберкульозного санаторію імені Боброва. Сім років тому «регіональна» більшість міськради, в один «присіст» скасувавши cанаторський держ­акт на землю, під приводом захисту інтересів місцевих городників (ще за радянських часів пенсіонерам оздоровниці дозволили тут вирощувати городину) майже половину його території, включно з цілющим оливковим гаєм, тишком–нишком «порізала» на ділянки для донецьких, київських і дніпропетровських «дачників». Після волань про допомогу керівників санаторію і публікацій у пресі кримська прокуратура відреагувала на той грабіж «серед білого дня». Судова тяганина з цього приводу розтягнулась на роки. Тодішній мер Андрій Харитонов, який цiлком серйозно обґрунтовував у розмові з автором цих рядків той класичний дерибан тим, що, мовляв, оздоровниця напівпорожня, здає частину приміщень в оренду тощо, навіть загримів за ґрати (нині він уже на свободі). Слідом за ним, нагадаю, за аналогічні гріхи майже одномоментно потрапили під статтю чинного Кримінального кодексу інші мери і посадовці південнобережних селищ.

З нагоди Шевченківських днів очільники регіону здмухнули порохняву з давніх, у тому числі й своїх, обіцянок — спорудити в обласному центрі пам’ятник Тарасу Шевченку. Здмухнули вимушено — у рамках всеукраїнської культурологічної акції «Великий син великого народу», що крокує країною з нагоди 200–річчя від дня народження поета.

«Допоможіть! Нас розоряє екс–«губернатор», а нині — віце–прем’єр Олександр Вілкул. Вся наша надія на ЗМІ. Без засобів для існування хочуть залишити 1,2 тисячі сімей. Ми готові до протесту», — ці рядки відчаю робітників розтиражували буквально всі українські засоби масової інформації.

Останні дні зими для працівників ДП «Волиньторф» видалися дуже гарячими: вони змушені були захищати своє підприємство від новопризначеного в Києві виконувача обов’язків директора. За допомогою київського чиновника, який мав його представити колективу, той намагався потрапити в робочий кабінет. Поки директор Іван Киричик їздив до столиці, аби продовжити контракт, Міністерство енергетики та вугільної промисловості тихцем прислало на Волинь засватаного претендента на його місце. При цьому не поставило до відома про нове призначення ані сам колектив, ані волинську владу, не кажучи вже про районну. Тому вся громада стала на захист «Волиньторфу», головного бю­джетоутворюючого підприємства Маневицького району. До­лучилися до цього й народні депутати, побачивши в подіях довкола підприємства непрості «кадрові перестановки».

Приклади «співпраці» з мертвими душами описує ще класична література. Втім, міліціонерам–податківцям удалося розплутати зовсім не літературні сюжети незаконних оборудок однієї з бізнес–структур Сумщини. Експортувала вона продукцію сільгоспвиробництва до Росії. Як виявилося, за підробленими документами.

Чому проспект Пеліна у Дніпродзержинську називають саме проспектом, здоровим глуздом не збагнути. Адже так називають зазвичай довгі й широкі вулиці. А тут маємо звичайну, зовсім не простору проїжджу частину, вздовж якої вишикувалися переважно одно– та двоповерхові вкрай занедбані будівлі. Навіть корпус №1 єдиного місцевого вишу — технічного університету, де з 1931–го по 1935 роки навчався найзнаменитіший уродженець міста Леонід Ілліч Брежнєв, цілком вписується в це гнітюче тло. Табличка з назвою проспекту і номером будівлі геть стерлася, а вивіска з назвою навчального закладу взагалі... розвалилася. Єдина прикраса на фасаді цієї будівлі — меморіальна дошка «видатному діячеві Комуністичної партії і радянської держави, міжнародного комуністичного і робітничого руху» Леоніду Іллічу Брежнєву.

Наша газета вже повідомляла про початок співробітництва ПАТ «АвтоКрАЗ» із компанією–виробником бронетехніки ASV з Об’єднаних Арабських Еміратів. Однак, як відомо, краще раз побачити... Нагоду оглянути «плід» згаданої співпраці одержали учасники та гості знаної у світі виставки озброєнь IDEX–2013, що відбувалася у столиці ОАЕ Абу–Дабі наприкінці лютого. Саме там було презентовано новий бронетранспортер KRAZ–ASV, створений на базі шасі виготовленого у Кременчуці всюдихода КрАЗ–5233ВЕ колісної формули 4х4.

Пошуковці–волонтери зі Смоленщини знайшли нащадків загиблого в бою за їхній край уродженця Полтавщини Федора Левцунова. Останки самого солдата та ще майже півтори сотні його побратимів росіяни виявили минулого року поблизу розташованого на Дніпрі села Соловйове. Тоді ж відбулося й урочисте перепоховання праху воїнів біля храму Ікони Божої Матері, що входить до меморіального комплексу «Соловйова переправа». Водночас вдалося встановити прізвища тільки десяти солдатiв, які знайшли вічний спочинок на цій рясно политій кров’ю землі.

Коломийський педагогічний коледж замахнувся на рекорд тривалості читання віршів, започаткувавши проект «Слово Кобзаря», присвячений 200–річчю від дня народження Тараса Шевченка. «Від середи і впродовж 200 наступних робочих днів у актовій залі нашого навчального закладу студенти, викладачі, письменники, громадські діячі і всі бажаючі декламуватимуть рядки з «Кобзаря» — близько трьох сторінок щодоби, — розповідає «УМ» директор коледжу Валерій Ковтун.