Фільми жахів для мене завжди були чимось на зразок холодного душу. Причому, завжди якогось незапланованого. Коли вимикають гарячу воду — у них, бачте, профілактичні роботи, — і ти, лаючись, змушена вкотре дивуватись, чому «моржі» так вихваляють своє невинне хобі. А жахливчики у планах на дозвілля з'являються тоді, коли раптом стає приторно від солоденько-безглуздих комедій, а від нескінченної стрілянини бойовиків просто закладає вуха. «Спуск» британського режисера Ніла Маршала на афішах з'явився саме за такого розкладу...

Я не належу до безтямних фанаток серіалів. І не тому, що брати участь у масовому психозі якось незручно — часу не вистачає навіть для зайвого дзвінка подругам. Які вже за такого постійного цейтноту серіали!.. На Пушкарьову я вийшла досить випадково, і перше моє знайомство з головною героїнею серіалу «Не родись вродливою» відбулося на власній кухні — благо, телевізори сьогодні прийнято ставити ледь не в кожному кутку — восени, десь, мабуть, на тридцятій серії цієї гіпнотизуючої історії кохання. Вона була в брекетах, я у фартусі. Вона тоді складала фінансовий звіт, а я смажила котлети... Так починалася моя особиста «пушкарьовоманія». До якої згодом почали потихеньку приєднуватися і домочадці включно з донькою-першокласницею. Доходило до патології: коли не встигала подивитися чергову серію — дзвонила подрузі й розпитувала в неї, що ж там нового сталося.

Авторське право в нашій країні — поняття винятково відносне. Я б навіть сказала: віртуальне. Воно існує у вигляді закону — нехай і недосконалого, але ж існує! — але на практиці його «торжество» зустрічається вкрай рідко. А от нахабність, з якою ігнорується ця частина нашого законодавства, навпаки, прогресує, утверджується і вражає дедалі більше. На нещодавній прес-конференції про свої стосунки з любителями нажитися на чужому талантові розповіла Гаяне Атаян, донька відомої художниці Тетяни Яблонської.

Сьогодні наші діти із задоволенням дивляться фільми дитинства своїх батьків, а то й дідусів із бабусями: «Королівство кривих дзеркал», «Золотий ключик», «Пригоди Електроніка», «Гостя з майбутнього»... І нічого у цьому поганого не було б — бо фільми таки справді класні, — якби не той сумний факт, що сьогодні кіно для дітей в Україні не знімається взагалі. Ми навіть про це якось і забули, переймаючись, в основному, тим, що стрічок для дорослих продукуємо в кілька десятків разів менше, ніж Росія. Але нещодавно зі стану українських кіношників надійшла новина, яка цілком претендує стати переломною у цій маловтішній ситуації: розпочалися зйомки музичної казки для дітей з робочою назвою «Як Мелана долю шукала».

Нахапавши неймовірну кількість бонусів у вигляді грошей та шаленої всесвітньої популярності, Ден Браун зі своїм «Кодом да Вінчі» міг уже спокійненько вмоститися на лаврах і хоча б ненадовго розслабитися. Книжки продаються, відрахування «капають», серйозних конкурентів у темі не спостерігається... І якщо він так не вчинив, то... вже, мабуть, вийшов із «відпустки» і з усіх сил намагається надолужити згаяне. Бо свою книгу «Ассасіни» випустив ще один дослідник церковних канонів — американець Томас Гіффорд, (російською її видало видавництво «Ексмо»). Щоправда, конкурент Брауна свій роман написав на п'ятнадцять років раніше, це таким довгим виявився його шлях до читача.

Здавалося, ще вчора всі ми дружно тримали кулаки за Тіну Кароль на «Євробаченні» в Афінах, а Національна телекомпанія вже закликає нас похвилюватися з цього приводу знову. Щоправда, розпрощатися з деякими нервовими клітинами пропонується не через Тіну Кароль: Україна вперше візьме участь у дитячому «Євробаченні», яке існує з 2003-го, а цьогорічний фінал відбудеться в Бухаресті. Всі організаційні процеси бере на себе НТКУ, що є членом Європейської мовної спілки. На прес-конференції, яку давали з цього приводу керівники НТКУ, стало зрозуміло, що конкурс хоч і дитячий, але проходитиме за «дорослими» правилами.

Недавно в ефірі «5-го каналу» режисер Олександр Шапіро був поставлений перед фактом: авторське кіно зняти легше, ніж комерційне, яке було б успішним та якісним. Мовляв, ну що таке авторське кіно? Спершу треба пірнути у власний потік свідомості, а потім лише звинуватити критиків чи членів журі якогось фестивалю у тому, що вони ще не доросли до рівня автора. А от зробити фільм, який мав би шалені касові збори, при цьому був вищого гатунку та ще й глядачів примушував замислитися над закладеною у нього ідеєю, — ось де вищий пілотаж! Тоді Шапіро намагався наводити якісь приклади успішного прокату фестивальних картин, і прикладів, пригадується, йому бракувало. Але сьогодні він би неодмінно згадав про фільм Кирила Серебреннікова «Зображуючи жертву», який збирає аншлаги в українських кінотеатрах.

Театральний сезон, що завершився, наштовхує щонайменше на два висновки: 1. Класика доводить свою універсальність і повертається. 2. Українські режисери дружно капітулюють перед Шекспіром, часто залишаючи творчість колег пана Вільяма поза зоною своєї творчої уваги. П'ять «Ромео і Джульєтт», що з'явилися в репертуарах київських театрів цього року, взагалі провокують на саркастичні запитання на кшталт: «Чому ж інші драматурги зазнають такої дискримінації від українського театру?» Але тут доводиться визнати, що ці питання резонно залишати при собі. Зрештою, режисери вільні ставити те, що вважають за потрібне. І не нам з партеру кричати їм, що Ромео і Джульєтт для Києва вже більш ніж достатньо. Ми лише для себе можемо визначити, чи варта чергова оповідка авторства Шекспіра нашої уваги.

Фестиваль «Відкрита ніч. Дубль 10» вітав своїх переможців двічі. Перший раз — на світанку 2 липня, після перегляду 39 картин та вердикту журі. (Цьогоріч воно було чи не найбільш представницьким за всю історію фестивалю: Ліна Костенко, Юрій Іллєнко, оператор Сергій Михальчук, актори Дмитро Лалєнков та Ірма Вітовська, лідер «Мандрів» Фома...) Вдруге — вже у спокійнішій обстановці Будинку кіно у вівторок, із врученням цінних призів та переглядом фільмів-переможців.

Виселення мистецьких об'єктів із центральної частини міста — практика для Києва не нова. Але всі ці випадки не залишали поза своєю увагою громадськість та преса, і це обнадіювало. Вірилося в те, що ліквідація магазинів «Мистецтво» та «Ноти», відомі проблеми книгарні «Сяйво» — хоч і прикрі, але епізодичні випадки новітньої історії Києва. І в майбутньому такого сорому вже точно не буде. Але ситуація, схоже, вже увійшла у стадію системи. Днями про свої побоювання з приводу виселення журналістам розповідали працівники Національного музею Тараса Шевченка.