«Людина року США» 1999 року. Дійсний член Нью-Йоркської академії наук з 1996-го. Через два роки він виграє міжнародний конкурс на одержання гранта науково-освітньої програми для вчених та викладачів (VSSEP). Бібліографічне товариство Кембриджського університету зарахувало його у списки найвидатніших учених XX століття. А ще — доктор фізико-математичних наук, професор, а віднедавна заслужений діяч науки і техніки України. Всі ці почесні регалії належать одній людині, надзвичайно скромній і талановитій. Настільки скромній, що про них мало хто знає. Хіба що колеги, рідні та друзі. Навіть показуючи всі ці міжнародні посвідчення та дипломи, йому було трохи незручно: «А може, про це не пишіть?». Навпаки, про це треба і писати, і розповідати. Щоб усі знали, які талановиті люди живуть поруч з нами. Люди, які не здобули в житті ані палаців, ані банківських рахунків, які живуть у скромних, ще радянського «покрою», квартирах, але які змогли прославити Україну на цілий світ. Щоб ми зрозуміли — не лише футболом єдиним багата наша держава, хоча я дуже люблю цю гру. Щоб Україна знала, що Волинь — то не лише озеро Світязь і футбольний клуб «Волинь», а це й Леся Українка, і всесвітньо відомий математик Михайло Кравчук, і наш сучасник, один з основоположників радіаційної фізики України Георгій Давидюк, прізвище якого добре знане у світових та вітчизняних наукових колах. На жаль, широкому загалу воно менш відоме. Така вже несправедлива фортуна до науковців, чия повсякденна праця на ниві досліджень у нас донедавна залишалася малопомітною і малооплачуваною. Його багато разів кликали працювати за кордон. Там уміють тримати у полі зору тих, хто зробив і хто ще може зробити помітний внесок у розвиток науки, тим більше такої перспективної, як радіаційна фізика. Але він нікуди не поїхав, бо дуже консервативний у своїй любові, як і весь слов'янський люд. Він навіть не уявляє себе десь інше, ніж у Луцьку. Ніж у Волинському університеті, на своїй кафедрі фізики твердого тіла...

Ні за що не здогадаєтеся, чим зайнявся іванофранківець Мирослав Федорчак на другий день після побиття ним світового досягнення китайця Поля Вай Ман Чанга, встановленого у Гонконгу ще в 1992 році. Свіжоспечений рекордсмен, не відпочивши як слід після стресового навантаження, поїхав по селах Рогатинського району Івано-Франківщини торгувати батарейками, клеєм, ізоляційною стрічкою та іншими, як він каже, тисячами дрібниць. Це для нього — професійне заняття. Так упродовж кількох років заробляє з дружиною на хліб і до хліба. За встановлений 2 жовтня світовий рекорд отримав лише сертифікат у рамочці і — жодної копійки підтримки. У поточних і перспективних планах місцевих спортивних чиновників таке досягнення не прогнозувалося, отже, й гонорару катма.
Любительським спортом Мирослав займався винятково для себе, поки не натрапив на Книгу рекордів Гіннесса. Погортавши її сторінки, скромний іванофранківець півроку тому вирішив кинути виклик китайцю. Перша публічна спроба виявилася більш ніж переконливою.

Уже кілька років поспіль традиційно напередодні Дня міста міська влада вшановує чернівчан, яким виповнилося або має виповнитися 100 років. Таких довгожителів сьогодні в місті — 21 особа.
Одна з них — Клара Володимирівна Шпольська — відзначатиме в грудні вже 101-й день народження. Поважних гостей на чолі з мером Миколою Федоруком вона зустріла святково вбраною у колі своїх рідних. А рідня Клари Володимирівни — це дві доньки, онук і двоє правнуків. Діти і правнуки живуть зараз у Канаді.

Шестирічна героїня Настя Овчар уперше за півроку відвідала рідне село Воронцовка на Харківщині — сюди дівчинка разом із батьками приїхала на кілька днів. І цей візит для рідного села Насті став справжньою подією.

У великому портфелі пана Черемського завжди лежить якась нова книжка. Він сам повернув її з історичного забуття, впорядкував, відредагував і видав на власні чи добуті у меценатів гроші. Ця книжка, без сумніву, єдина у своєму пізнавальному сенсі і неодмінно на українську тематику. Навіщо потрібен такий дивний гуманітарний клопіт доктору фізико-математичних наук, що спеціалізується на рентгенівському структурному аналізі матеріалів та фізиці пористих систем, — пересічній людині зрозуміти нелегко. Ще важче збагнути, з якого це доброго дива він переймається відкриттям у місті меморіальних дошок та пам'ятників, організував уже не один солідний музей і щодуху пропагує підзабуте з часом кобзарське мистецтво. Причому на свій страх та ризик, якщо мати на увазі радянські порядки, і на власний збиток з огляду на меркантильні традиції теперішньої доби.
Сам Петро Григорович своє нетипове захоплення, мабуть, охоче назвав би коротким і нині дуже модним словом «хобі». Але, оскільки те має іншомовне походження і природно не містить у собі українського кореня, з пошуком потрібного терміну вийшла заминка.

«Для мене наука — то забава, — зізнається директор відділу електрохімічної технології й магнетизму Дослідного центру корпорації IBM Любомир Романків, який до того ж є керівником української скаутської організації «Пласт» у всьому світі. — Я можу працювати над дуже серйозними речами, ніби граючись». Якось, ще підлітком, Любомир наповнив порохом соломинки, розклав їх вдома на столі і... став по черзі підпалювати. «Ті соломинки літали по хаті, як ракети, аж поки весь порох не вигорів!» — захоплено згадує 75-річний дослідник, сяючи очима. Тоді він ще нічого не знав про ракети. Однак усе нове й непізнане завжди приваблювало майбутнього вченого. Можливо, саме такий підхід дозволив йому вийти на зовсім новий рівень технічної творчості. І винайти для улюбленого нами комп'ютера (який «у дитинстві» був величезним і неповоротким) такий спосіб запису інформації на жорстких дисках-«вінчестерах», який дозволив у тисячі разів збільшити концентрацію інформації і зробити цю машину мобільною і зручною.

Як не дивно, українці Галичини у такій важливій ремісничій галузі, як ковальство, після падіння Галицько-Волинського князівства зазвичай на своїй землі не грали першої скрипки чи то пак — не махали першою кувалдою. Власниками кузень, а отже, й першими номерами фахового рейтингу в містах і містечках, як правило, були представники інших націй. Мало кому з українців вдавалося порушити гегемонію чужинців. Не тому, що руки до молота не стояли — з цим якраз усе було гаразд, бо галичан охоче брали рядовими ковалями.

...Ще на початку 80-х цей випадок можна було вважати унікальним. Після гастроектомії, тобто повного видалення шлунка, виживали і виживають далеко не всі. Як стверджує медична статистика, кожен десятий хворий помирає відразу після операції, 60 відсотків — живуть до 5 років, і тільки 30 відсотків — довше. На скільки довше — ніхто не береться прогнозувати. Скільки Бог дасть. Лучанин Микита Мазилюк потрапив у ті щасливі тридцять відсотків, а може, і в кілька відсотків щасливчиків, яким вдалося побороти недугу на багато-багато років. Микита Карпович живе повноцінним життям, трохи займається дрібним підприємництвом, ходить у гості, їздить до родини на весілля і навіть може дозволити собі випити п'ятдесят грамів доброї горілочки. Тільки не самогону, а казенної. Тому за весільним столом дядькові Миті ставлять пляшку казьонки, ніби він усю її має випити! Потім вона десь помандрує по столах, але дядькові догодили...

...У довгій білій сорочці він впав на коліна біля порога у храм і поповз. Ченці покривали його чорними крилами своїх мантій, поки він крок за кроком долав цю тернисту дорогу до Бога. Доповз до єпископа, зупинився...
— Чого ти прийшов, брате? — запитав єпископ.
— Хочу житія постницького.
Десь поруч тихо плакала мама. Сьогодні вона назавжди віддавала свою єдину дитину церкві й Богові. Свого Василька... Люди мліли — стільки їх набилося у храм на цю вечірню. Єпископ кинув ножиці об підлогу церкви — він підняв. Знову кинув. І лиш на третій раз узяв їх із рук ще Василя, який добровільно, без будь-чийого тиску, вручав своє земне життя Всевишньому і служінню Йому. На підлогу падає зістрижене волосся. Він повільно встає з колін. Уже не Василь, а монах Арсеній. Він до останнього не знав, яке ім'я буде в нього. На білу сорочку одягають великий дерев'яний хрест — на знак усмиріння плоті. Це параман. Колись він був масивним залізним хрестом на великому масивному ланцюгу, а на спину ще вішали металеву пластину з відповідним написом. Потім одягли підрясник, рясу, підперезали шкіряним поясом, поверх — чорну мантію, а на голову — клобук.
От і все. До самого ранку він залишиться у храмі молитися і відправляти свою першу чернечу службу...

Пані Емілії, дасть Бог, невдовзі виповниться століття від дня народження. Тягар прожитих років щоденно нагадує про себе, але поважного віку господиня не впадає у стан летаргійної байдужості — бадьориться і мріє видати книжку зі спогадами про діяльність «Просвіти». Довкола достатньо тиші для роздумів — мешкає сама у власній оселі на тихій вулиці Козацькій у передгірському місті Надвірна: чоловік помер, діти живуть окремо зі своїми сім'ями. Переступивши поріг чималого будинку, спроектованого за архітектурними довоєнними смаками, ніби потрапляєш у побут, описаний Іриною Вільде в романі «Сестри Річинські»: простора вітальня із старомодними меблями і громіздким роялем, на журнальному столику — свіжа преса.
Її чіпка пам'ять з-посеред найдраматичніших сторінок життя вихоплює епізод із п'єси Бориса Грінченка «За батька», поставленої самодіяльними артистами на надвірнянській сцені після першого приходу «совітів». «Я грала роль дружини, чоловіка якої несправедливо заарештували, — пригадує співрозмовниця. — Здавалося, що та роль ніби була написана спеціально для мене: мого чоловіка також узяли «під штики» і заслали на 10 років в Архангельську область. Як було тяжко самій залишатися з трьома дітьми! Ніколи-ніколи не забуду тієї п'єси. Тоді ніби весь біль моїх страждань вихлюпнувся на сцену. Плачучи, я впала на коліна, а в залі глядачі плачуть. Вони знали про мою біду і щиро співчували...».