Сіґнаґі — лялькове містечко з населенням трохи більше, ніж дві тисячі осіб, що височіє над знаменитою Алазанською долиною і дивиться просто на Кавказькі гори, — символічна модель того, якою хотів би бачити Грузію Михайло Саакашвілі. Оновленою, але з давньою історією, привабливою для іноземців, але щоб у списку стандартного турнабору був пунктик чи два спеціальних пропозицій. Для цієї мети, як свідчать джерела, у 2007 році держава виділила 15 млн. ларі, ще 17 мільйонів — мали бути приватні інвестиції. Через кілька років Сіґнаґі, відоме завдяки унікальному розташуванню та монастирю Бодбе, освяченому св. Ніно, пройшло ребрендинг і стало популяризуватися як Місто кохання.

Стандартного набору страв, що утворюють традиційну американську кухню, немає. Смачне життя цієї країни формувалося й продовжує формуватися під впливом соціально–політичних процесів. До казанка з наліпкою «американська кухня» вкладають свої інгредієнти італійці, японці, китайці, тайці, мексиканці, французи, турки, індуси і ще багато народу. Хтозна, може, через кiлька років в Америці однією з найпопулярніших страв стануть вареники — варто лише підприємливому українцю відкрити відповідну мережу фастфудів і провести вдалу маркетингову кампанію. Прив’язаність населення до того чи іншого раціону варіюється від штату до штату. На півдні Каліфорнії, де сильні мексиканські традиції, є багато фастфудів і ресторанчиків, що пропонують саме мексиканську їжу. Натомість такого мексиканського різноманіття немає в Нью–Йорку — там, як показував нам серіал «Друзі», полюбляють китайську їжу. У Саванні (штат Джорджія) смакують варенi креветки, краби, лобстери з кукурудзою та розтопленим маслом.

«ДахаБраха» — одна з найцікавіших музичних формацій в Україні, життєве кредо якої — експеримент. Починаючи від зовнішнього вигляду й продовжуючи цю лінію у своїх композиціях, музиканти поєднують усе, що «лягає на душу», викликає їхній інтерес. Це, наприклад, барабанний ритм, що народжує асоціації з полюванням африканського племені масаїв чи спонукає згадати про дикі танці кавказьких горців. «Ми вирішили працювати в жанрі етнохаосу, тобто змішати етнічні мотиви різних народів світу. Але нам кажуть, що ми не вплітали б, все одно чути, що ми українці, основа у нас українська. Ми даємо нове життя старим українським пісням, яким уже по тисячу років», — пояснив якось «УМ» Марко Галаневич, «чоловіче обличчя» «ДахиБрахи».

«Ми уточнювали відібрані об’єкти — будинок у Тбілісі, де будуть знімати дім голов­ного героя, натуру для відтворення зйомок фільму «Легенда про Сурамську фортецю». Також зробили велику роботу з кастингу — практично відібрали грузинських акторів. Остаточні рішення будуть за кілька тижнів. Тоді й оголосимо імена затвер­джених акторів», — забобонність чи то обережність Володимира Козиря, виконавчого продюсера картини, зрозуміла. Тбілісі зовсім недавно відвідали ключові творці кінопроекту «Параджанов»: Олена Фетісова — автор сценарію, співрежисер та продюсер (кіностудія «Інтерфільм», Україна), Серж Аведікян — виконавець головної ролі та співрежисер, Роман Балаян — креативний продюсер. За словами Володимира Козиря, у фільмі — понад 60 ролей, головні ж дві — Параджанова та його дружини Світлани. «Будуть ще кілька центральних образів. Серед них — близькі друзі Параджанова: Додо, Лаерт та інші. Акторів відбирають серед грузин та вірмен».

Український музей у Нью–Йорку — сучасна установа, починаючи від архітектурного вирішення будівлі й до підходу до компонування експозицій. Невеликий — два поверхи, частину другого займають офісні приміщення, але і в цьому свій шарм: відвідувач не втомиться від перенасичення інформацією, а прискіпливо вивчить запропоноване. У час моїх відвідин музей експонував дві виставки: Бориса Косарева й українських весільних традицій. Зацікавлення Косаревим не по­требує значних пояснень — культовий у Харкові художник для України стає лише відкриттям, а тема українського авангарду великою мірою залишається білою плямою.

Що може бути особливого у виставці національного одягу, аналогічних якій багато переглянуто в Україні? Очевидно, в допоміжних деталях — великий екран, на якому відтворюють весільні кадри із «Тіней забутих предків», окремі екземпляри сучасного весільного одягу, стилізованого під традиційний (серед суконь — робота Роксолани Богуцької). У всьому цьому читається, що робота зроблена не для галочки (відзвітувати за освоєні кошти) і не з надривом — спробуй на мінімальне фінансування і виставку зробити, і комунікації полагодити. Тут усе працює, як здоровий організм: для себе і на себе. Директор музею Марія Шуст не приховує, що за модель роботи взято американську.

На столі у залі зустрічей на другому поверсі, де проходила наша розмова, — макет першого поверху з ляльковими зразками килимів: саме тоді в музеї готували нову експозицію, яка з 12 лютого замінила весільну.

Відомо, що уявлення людей про далеке й незвідане, прикрашені химерними фантазіями, переростають у казки і легенди. Відомо, що такими історіями живилося не одне покоління Стародавньої Греції. Відомо також, що не одне покоління українців за океаном виросло на переказах про прекрасну Україну — як у Шевченка: «Село на нашій Україні, неначе писанка село, зеленим гаєм поросло. Цвітуть сади…». Хоча нам не відомо, чи цитував ці рядки своєму синові емігрант із маленького містечка неподалік Львова, який оселився на півдні Каліфорнії, у Сан–Дієго. Але спогади про родючу землю, на якій росла «значно більша кукурудза», «чорніший і набагато смачніший хліб», а «у старому замку на пагорбі блищали запорошені перлини», глибоко запали в пам’ять хлопчика, і пізніше вже дорослий Сід Флейшман виростив на них історію «Чарівна ферма пана Мак–Брума». «Україна і моя уява перетворили мене на письменника — щойно я сам вийшов у широкий світ», — написав він у передмові до першого свого українського видання, що здійснили у видавництві «Грані–Т».

На концерті, присвяченому Дню народженню Шевченка, що відбувається в Київській опері, теоретично, не так цікаво, як може бути цього дня на Чернечій горі в Каневі. У 2010–му там агресивно перебирали на себе віжки гуманітарного правління Ганна Герман та Лариса Скорик. 9 березня 2011–го було оповите інтригою у зв’язку з демаршем Василя Шкляра. 2012–й не віщував несподіванок: кандидати на лауреатство, обрані Шевченківським комітетом, не робили політичних заяв, а самих без п’яти хвилин володарів премії ніде у ЗМІ не згадували «незлим тихим словом». Словом, благоденствіє, якого так не любив і страшився сам винуватець усіх цих торжеств, бо насправді за удаваним добробутом — затхлість атмосфери в країні.

Поява в прокатному плані українського дистриб’ютора фільму «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» (реж. Михайло Іллєнко) й ажіотажу навколо нього, крім екзальтованих вигуків «Нарешті, наше!», ставить суто прагматичні запитання: чи може національний кінопродукт зацікавити масового глядача, чи може бути частиною індустрії (тобто чи здатні ми не тільки виробляти, а й заробляти), чи може він конкурувати на міжнародному кіноринку? Як не крути, а визначальною підтримкою з боку глядача є все ж голосування грошовими знаками, а не суперечки в інтернеті. Звісно, розмова з паном Філіпповим дуже швидко вийшла за межі фінансової площини. Якими є перспективи українського кіно, виходячи з прикладу «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», — судіть з нижченаведеної розмови.

Відкривати Америку, точніше Спо­лучені Штати Америки, можна незліченну кількість разів — сотні тисяч кілометрів, десятки мільйонів життів — і кожного разу вона інша. Моя Америка — тепла, усміхнена й... українська.

Учора громадськості повідомили, що відповідні державні інституції подали заявку до штаб–квартири ЮНЕСКО з пропозицією внести ці дві номінації до списку Всесвітньої культурної спадщини. На спеціально скликаному брифінгу радник Президента Ганна Герман доповіла, що заявку було подано ще в січні. «Сьогодні Міністерство культури, адміністрація Президента вийшли з дуже конкретним проектом, який патронуватиме держава, Президент України, — зі збереження церков, пам’яток архітектури», — цитує Ганну Герман офіційний інтернет–портал АП. І хоч комплекс iз 16 карпатських дерев’яних храмів було запропоновано до реєстру ЮНЕСКО в сув’язі з Польщею (вісім українських сакральних пам’яток — на її території), головним культурним лобістом та захисником гинучої спадщини назвали таки Віктора Януковича.

А поки візантійський Херсонес та унікальні церкви, зведені у XVI—XVIII ст. без жодного цвяха, торують бюрократичний шлях до золотого списку ЮНЕСКО, держава не докладає надмір зусиль, щоб зберегти ці перлини в гідному їх значенню стані.