За вікном — 20 градусів морозу. Але на деяких вулицях Москви людно, як на сочинському пляжі в розпал літа. «Неможливо перемогти народ, який їсть морозиво при температурі –40», — цю фразу, яку приписують Черчіллю, минулої суботи і в Білокам’яній, і в багатьох інших містах Росії цитували часто. Всупереч побоюванням організаторів, мороз не лише не розлякав, а ще більше згуртував опозиційно налаштованих громадян: третій великий мітинг опозиції (після зібрання на Болотній площі 10 грудня та на проспекті Сахарова 24 грудня 2011 року) виявився наймасовішим. Дарма предстоятель Російської православної церкви Кирил наголошував, що правовірні РПЦ–християнини по мітингах не шастають, а вдома моляться.

До проповіді патріарха не дослухалися не лише учасники «неканонічного» мітингу «За чесні вибори», а й прихильники цілком достойної благословення Святійшого Кирила позиції «Хто, якщо не Путін?». Отямившись від несподіваної масовості перших за два десятиріччя справді потужних акцій опозиції, влада вперше відреагувала на них своїм «клином»: зібравши «антипомаранчевий» мітинг під гаслом «Нам є що втрачати». Дані щодо чисельності обох акцій, залежно від того, хто рахував, кардинально розходяться. За незалежними оцінками, кількість людей була приблизно однаковою — 80–100 тисяч. Щоправда, якщо на Болотну люди йшли за покликом серця, то на Поклонну — переважно за рознарядкою.

Про ліквідацію наслідків землетрусу, який 12 січня 2010 року фактично дощенту зруйнував Республіку Гаїті, італійські газети писали... з гордістю: «Відтепер увесь світ переконається, що символом Італії можуть бути не лише спагеті й мафія, а й невичерпний альтруїзм».

Було б неправдою стверджувати, що мітинг опозиції у День Злуки на Софійській площі в Києві був зовсім неоплачуваний. Так само неправда — що 10 чи 12 тисяч людей зібралися за гроші. Треба визнати: оскільки настав рік парламентських виборів, то бажання партій піаритися порівняно з 2011–м зросло. Тож не дивно, що нині біля собору святої Софії зібралося удвічі більше народу, аніж 24 серпня в парку Шевченка. І це незважаючи на мороз та заметіль! Як можна було з’ясувати, поспілкувавшись із «прапороносцями» в День Соборності, абсолютна більшість учасників мітингу — реальні прихильники певних політичних сил, привезені автобусами з областей. Крім них, були й «незалежні»учасники маніфестації — таких Київ на подібні виступи дає кілька сотень, і відверті найманці, котрі створюють додаткову масовку. Для таких вартість участі в акції — 40–50 гривень. Зрештою, як і добові для активістів із регіонів.

Ім’я Джона Вуда навряд чи щось скаже більшості українців. Хоча вже двадцять років поспіль цей американець кожні два місяці приїздить в Україну та Росію, щоб допомагати людям. Пастор, філантроп, благодійник, затятий мисливець і рибалка, колекціонер російських лакових мініатюр, один із найбільших дистриб’юторів мамонтової кості у світі — різнобічність інтересів Вуда вражає.

Багатьох вразила історія 16–річної мешканки Черкащини Ірини Шевченко, про яку писала «УМ». Після видалення в дитинстві величезної пухлини обличчя дівчини було спотворене жахливим шрамом. Щоб його позбутися, потрібна була низка дорогих пластичних операцій. Мама дівчинки звернулася до фонду «Україна 3000», й Іринці повернули надію на нормальне життя. Саме Джон Вуд, який співпрацює з фондом Катерини Ющенко, узяв на себе витрати з лікування Ірини Шевченко у США. І пообіцяв, що вона знову стане красивою.

Таких історій чимало в біографії 81–річного засновника американських благодійних організацій «Міністерство Джона Вуда» (з англійської ministry перекладається також як «пастирство») і «Міжнародний медичний освітній фонд» та українського фонду «Допомога медицині». Головним здобутком його доброчинної діяльності в Україні є програма обміну лікарів. Як бідному краще дати не рибу, а вудку, так кошти, вкладені в навчання одного хірурга, допоможуть врятувати життя не одному, а сотням пацієнтів. Починаючи з 1997 року, фонди Вуда відправили на стажування у провідні медичні заклади США близько 200 українських медиків.

«УМ» зустрілася з пастором Вудом у Києві й розпитала, що спонукало його почати благодійну діяльність саме в Україні, про оригінальні захоплення та враження від українського Різдва в Карпатах, проведеного разом із сім’єю Ющенків.

Перші повідомлення про те, що в туніському містечку Сіді–Бузід відбуваються акції протесту проти влади, у стрічках світових інформ­агентств пройшли майже непомітно. Навіть коли «зведення з фронту» почали надходити частіше й набули тривожнішого характеру — «захопили», «спалили», «вбили», західним лідерам та експертам не хотілося відволікатися від святкових клопотів. Іскра багаття, яке вражений світ назве «Арабською весною», спалахнула напередодні католицького Різдва 2010 року. І згасне вона, очевидно, не скоро.

У тих країнах, де революція перемогла, до влади демократичним шляхом приходять ісламісти — не лише помірковані, а й радикальні салафіти, котрі наполягають на жорсткому дотриманні законів шаріату. Ще в низці держав протистояння між владою й опозицією триває. І хоч би чим воно завершилося, вже зараз очевидно: пробудження ісламістського дракона, стримуваного раніше авторитарними правителями, нічого приємного міжнародній спільноті не обіцяє.

Двадцять років тому, 26 грудня 1991–го, Сполучені Штати Америки визнали Україну як незалежну державу. Ще через тиждень, 3 січня 1992 року, між двома державами було встановлено дипломатичні відносини. З нагоди цієї річниці 20 січня у столиці відбудеться гала–концерт за участю Одеського філармонічного оркестру на чолі з американським диригентом Хобартом Ерлом, гурту «Друга ріка», Гайтани тощо. А вже наступного понеділка посольство США в Україні відзначить новосілля.

Відкриваючи два десятиріччя тому свою дипломатичну місію в Києві, Вашингтон розраховував на 30–40 співробітників. Уже через рік їх кількість перевищила місткість тодішньої будівлі, а станом на сьогодні сягнула 800 осіб. Оскільки єдиного приміщення, де могли б розміститися всі, у посольства досі не було, це спричинювало численні складнощі як для американців, так і для українців, що з тієї чи іншої причини зверталися до дипмісії. Тепер незручностям покладено край: у просторому комплексі на вулиці Сікорського, 4 всі досі розкидані по різних будівлях служби працюватимуть разом. Напередодні переїзду представники посольства влаштували для журналістів екскурсію новим приміщенням, пояснили, чому зміна адреси допоможе українцям швидше й комфортніше проходити процедури отримання віз, і пообіцяли приємні для наших громадян нововведення.

Головний кандидат у президенти Росії Володимир Путін участі у перед­виборчих дебатах не братиме. Про це повідомив громадськості його прес–секретар Дмитро Медв... пардон, Пєсков. Аргументація проста: для участі в дебатах із суперниками Володимирові Володимировичу доведеться оформити відпустку (цікаво, скільки часу в них там, у Росії, тривають дебати?), а хто ж у цей час про державу дбатиме? Путін же, нагадаємо, прем’єр–міністр, і курс рубля, вартість газу та добробут «маленького росіянина» не випадають з–під контролю його недремного ока ні на мить.

Ібіца у сприйнятті пересічного українського туриста — це шалений космополітичний острів десь між Європою й Африкою. Територія літньої спеки, призначена для полчищ «безбашенної» молоді, клубної музики, дискотек, сексу, випивки й наркотиків на пляжах. Щось на зразок нашого кримського «Казантипу», тільки у всеєвропейському масштабі. При ближчому знайомстві виявляється, що в такому сприйнятті — лише частина правди. Масова уява гіперболізує «шалені» якості Ібіци і не помічає інших.

Ми побували на Ібіці перед Новим роком. О цій порі знамениті клуби й ресторани зачинені. Натовпів і дискотек — катма. Зате є краса природи, морська синява, домашній затишок міжсезоння, низькі ціни. Є простір і час для знайомства з «нерозкрученими» принадами Ібіци. Саме про них ми й поділимося враженнями, почавши з того, що тепер із Києва до Ібіци можна дістатися навіть за 25–30 євро — двома лоукостовими компаніями з пересадкою.

Так склалося, що могили видатних діячів українського руху ХХ століття — здебільшого не в Україні, а розкидані по Західній Європі. Симон Петлюра спочив у Парижі, там же поховано й Нестора Махна. Могила Володимира Винниченка — в Мужені, що на Лазуровому узбережжі Франції. Степан Бандера і Ярослав Стецько — в Мюнхені, Андрій Мельник — у Люксембурзі, Євген Коновалець — у Роттердамі. На мюнхенському цвинтарі «Вальдфрідгоф» був похований наступник Петлюри на чолі Директорії Андрій Лівицький (згодом його останки перепоховали у Баунд–Бруці під Нью–Йорком — у ще одному великому некрополі ідейної української діаспори).

У цьому ряду найменш відомим і найменш відвідуваним є місце вічного спочинку Павла Скоропадського. Прах останнього гетьмана покоїться в Оберстдорфі, що на півдні Німеччини. Затишне містечко під величною горою Небельгорн — це майже на кордоні зі Швейцарією — знають як лижний курорт та місце проведення щорічних змагань у рамках «Турніру чотирьох трамплінів». Утім так далеко в Баварські Альпи забирається зовсім не багато наших співвітчизників. Вірогідність відвідання такими випадковими туристами могили визначного українця прямує до нуля — вона залишається в невідомості. Принаймні в інтернеті, де є все і вся, досі не вдавалося знайти сліди чийогось візиту до родинного захоронення Скоропадських. «Україна молода» заповнює цей пробіл. Кореспонденти «УМ» віддали шану гетьманові на цвинтарі Оберстдорфа та дослідили життя Павла Скоропадського на еміграції в Німеччині загалом. Саме цього дня — 14 грудня 1918 року — впав гетьманат, почалося вигнання аристократичного глави держави з України.

Театральний майдан Цхінвалі спорожнів. На заклик Алли Джиоєвої — екс–кандидатки в президенти Південної Осетії — її прихильники, які два тижні мітингували на площі, вчора повністю згорнули наметове містечко й розійшлися. Нагадаємо, сотні людей вийшли на безстрокову акцію протесту після того, як Верховний суд невизнаної міжнародною спільнотою республіки скасував результати президентських виборів, на яких опозиціонерка Джиоєва впевнено перемогла прокремлівського кандидата Анатолія Бібілова, і заборонив їй брати участь у повторному голосуванні 25 березня наступного року.