«Такої зневаги годі й уявити. Звісно, Путін усвідомлює, що перед ним принаймні подумки плазують і європейські лідери — у нього ж є газ... Але так «опустити» когось із них він нізащо б не наважився», — коментує знайомий європейський дипломат ялтинську зустріч президентів Росії й України.

Для свого першого візиту в Україну після третьої «посадки» в президентське крісло глава РФ обрав засідання Українсько–російської міждержавної комісії в Ялті. Напередодні приїзду ВВП до Криму експерти розмірковували щодо порядку денного цієї зустрічі: мовляв, зниження ціни на газ, швидше за все, чекати не варто, зате Україна з Росією нарешті підпишуть угоду про розмежування кордону в Керченській затоці. Про газ і справді говорили мало, а домовленості про делімітацію кордону виявилися примарними — як зазначено в підсумковій заяві, наші держави мають створити спільне підприємство з управління Керч–Єнікальським каналом, деталі якого буде узгоджено згодом.

Але, зрештою, те, про що говорили й не говорили президенти, виявилося питанням другорядним. Адже всією своєю поведінкою Володимир Путін яскраво продемонстрував: якщо його й цікавить позиція України, то лише як частини імперії на кшталт Євразійського союзу. Запізнившись на рандеву з Віктором Януковичем аж на чотири(!) години, московський гість по завершенні «пустопорожнього» засідання вирушив на гостину до свого кума Віктора Медведчука. Який, за збігом обставин, є палким прихильником вхо­дження України у всі можливі союзи з Росією. Саме на цю ідею екс–глава СДПУ(о) послідовно працює вже багато років — хоч у тіні, як за прем’єрства Юлії Тимошенко, хоч «на світлі», як зараз, коли вже призабутий багатьма «князь тьми і темників» знову виповз на поверхню зі своїм проектом «Український вибір».

Після Революції троянд 2003 року давня дружба України з Грузією особливо зміцніла. Приклад кавказької держави надихав українців під час нашого Майдану, а карколомний успіх реформ, які впроваджувала команда Михаїла Саакашвілі, вселяв віру в те, що й у нас усе вийде. На жаль, не вийшло, але, хочеться вірити, лише «поки що». А доти залишається й надалі надихатися втіленням «грузинської мрії», яке невтомний президент Міша не припиняє ні на мить, і заодно навчатися на чужих помилках. Їх у грузинської влади, звісно, також вистачає.

У жовтні в Грузії відбудуться парламентські вибори. А 30 червня президент Саакашвілі оголосив про призначення нового прем’єр–міністра — Ніку Гілаурі на цьому посту змінив Вано Мерабішвілі. Цього 44–річного політика, який став одним із символів блискучих грузинських реформ, політологи часто називали одним із імовірних «наступників» Саакашвілі, друга й остання президентська каденція якого добігає кінця наступного року. Та, попри це, рішення президента вже не вперше стало несподіванкою. Неочікувані «перекидання» з одного відомства в інше успішних менеджерів, яких він набрав у свою команду, багато хто вважає одним із козирів грузинського лідера. Але Іване Мерабішвілі на своїй посаді був довгожителем — з кінця 2004–го й до призначення главою уряду він незмінно очолював міністерство внутрішніх справ. За цей час правоохоронна система Грузії зазнала такої разючої трансформації, якій не перестає дивуватися увесь світ. Із країни, де слово «міліція» було синонімом «корупції», а повнота влади належала всесильним «злодіям у законі», Грузія перетворилася на державу з чи не найвищим рівнем довіри до поліції (близько 90%), а про те, що таке хабар, звичайні грузини вже, мабуть, і забули.

Критикуючи Мішу і його команду за все і вся, навіть найзапекліша опозиція визнає надзвичайну успішність реформи правоохоронних органів. Тепер одному з її головних реалізаторів належить забезпечити успіх реформ і в інших проблемних галузях.

21–шу річницю «України молодої» журналісти газети вчора «відзначили» на «лінії фронту» — в гущі вуличних маніфестації на захист української мови.

Новий Майдан розгорнувся під Українським домом. Учора о 18–й тут відбувся черговий «збір» — мітинг проти ухвалення мовного закону Колесніченка—Ківалова. Місце дислокації було обрано не випадково: саме на середу Президент Янукович призначив у цьому приміщенні свою прес–конференцію за підсумками півріччя. Тому саме сюди після кричущого голосування «регіонально–тушківської» більшості Верховної Ради почали підтягуватися люди — щоб висловити протест проти парламентського «бєспрєдєлу» й закликати Президента не підписувати сфальсифікований закон, спрямований на розкол країни.

Хоча патріотів було порівняно небагато — трохи більше тисячі, вони відбили атаки «Беркута», витримали дію сльозогінного газу і зрештою змусили «регіоналів» відступити. Чин вулиці був не останнім фактором у рішенні спікера Литвина відмовитися від підписання убивчого для української мови закону.

Термінал F аеропорту «Бориспіль» — нічим не гірший, ніж аеровокзали багатьох середніх європейських міст. Усе нове, сучасне, блищить мармурова підлога. Українські написи дублюються англійською мовою.

У крамниці одягу єгиптянина–копта Кіро над дверима висять ікона Богородиці з немовлям Ісусом та портрет патріарха. Ці атрибути красномовно вказують на християнське, православне віросповідання Кіро — як і ім’я Кирил, яким він сам себе називає в розмові з українськими туристами. На столі — центральні газети, розгорнуті на політичних сторінках. Продавець зацікавлено вивчає рекламу численних кандидатів. Курортна Хургада зараз дуже політизована, як і весь Єгипет.

«Я голосуватиму за Ахмеда Шафіка, — розповідає Кіро. — Тому що він кращий для християн. Хоча навіть якщо він переможе, країні від цього легше не стане. Буде напруженість, адже парламент у нас ісламістський, і такого президента швидко скинуть».

Після перемоги революції минулого року єгиптяни плекають надію на краще майбутнє, яке їм мають принести перші демократичні вибори президента. 23–24 травня — перший тур. Майже кожен мешканець Країни Фараонів, що скинула «новітнього фараона Мубарака», щиро й безпосередньо розповідає, за якого кандидата голосує і чому.

Єгипет із населенням майже 90 мільйонів осіб — найбільша країна арабського світу, один із флагманів «Арабської весни». Від вибору єгиптян залежить не лише доля цієї країни, а й політика — власне, мир — в усьому регіоні Близького Сходу. З огляду на те, що Єгипет — один із пріоритетних напрямів курортного туризму для українців (а також для багатьох інших європейців та росіян), ці вибори мають велике значення і для нас. Кореспонденти «УМ» занурилися у єгипетські «великі перегони» безпосередньо на місці подій.

«Моє серце розривається навпіл. Одна частина залишається в Україні, друга — навіки належить Німеччині. Хоча більшу частину життя я провела в Казахстані…», — втираючи сльозу радості від того, що почула українську мову, ділиться з журналісткою «УМ» мешканка чарівного баварського містечка Меммінген. Ольгу вивезли з України ще дитиною, проте наша земля й досі залишається для неї рідною. І байдуже, що сама жінка українською майже не володіє — фактично забула після того, як під час Другої світової війни її разом із батьками насильно виселили з родючої української землі в голі казахські степи. Після розпаду СРСР перший Президент України Леонід Кравчук запросив «українських» німців повертатися додому. Аналогічний заклик надійшов і з землі предків — Німеччини. Ольга з чоловіком обрали європейську «стабільність», хоча й досі нудьгують за землею свого дитинства, що проходило на Одещині.

Розділене навпіл серце — така доля випала майже всім етнічним німцям, які народилися в Україні. Майже два сторіччя жили їхні предки на нашій землі, доки не почалася Друга світова. «Фашисти», «фріци», «вороги» — як тільки не називали їх під впливом сталінської (хрущовської, брежнєвської) пропаганди в «інтернаціональному» СРСР. Хоча саме німцям колишня Російська імперія завдячувала розвитком промисловості, новаторству в тваринництві, землеробстві тощо. Нині німецька етнічна громада в Україні забезпечує культурні зв’язки з Німеччиною і створює позитивне реноме нашої держави на своїй історичній батьківщині. З огляду на те, як, м’яко кажучи, скептично ставиться офіційний Берлін до Києва останнім часом, роль наших співвітчизників німецького походження в налагодженні двосторонньої співпраці важко переоцінити…

«Я пишаюся тим, що зміг знову дати людям надію», — скромно виголосив новообраний президент Франції Франсуа Олланд перед своїми прихильниками на площі Бастилії в Парижі, коли вже стало очевидно, що саме він на наступні п’ять років оселиться у Єлисейському палаці. Попередній очільник держави Ніколя Саркозі, який, попри рейтингове відставання, до останнього сподівався наздогнати суперника, був змушений визнати свою поразку. Ще увечері в неділю, невдовзі після закриття виборчих дільниць і оголошення результатів екзит–полів, він зателефонував Олланду, щоб привітати з перемогою. Станом на вчора по обіді остаточних підсумків голосування ще не оприлюднили, проте вже було очевидно: кандидата від опозиційної Соцпартії підтримали майже 52% французів, що прийшли на виборчі дільниці, чинного главу держави — трохи більше 48%. Явка становила понад 81% — люди так хотіли проголосувати, що терпляче вистоювали у досить довгих чергах до дільниць.

Назва італійського міста Рапалло, що на узбережжі Лігурійської рів’єри, навряд чи щось говорить пересічному українцеві. Але саме на цьому курорті, в затінку фінікових пальм і алеппських сосен, 90 років тому відбулася така важлива для України подія — підписання Рапалльського договору між радянською Росією та веймарською Німеччиною. Цей історичний факт мало відомий нашому широкому загалу, а ще менше ми знаємо про значення угоди, підписаної в Рапалло 16 квітня 1922 року, для подальшої долі Української Соціалістичної Радянської Республіки. Власне, можна говорити, що саме під шум прибою Лігурійського моря офіційно почалося закабалення України у «братньому союзі» з РСФРР. Квітневе Рапалло стало прологом до підписання союзного договору у грудні того ж року — 1922–го. Журналісти «УМ» побували на місці «дипломатичної битви», а також з’ясували в істориків подробиці тих подій.

Парафування угоди про асоціацію з Євросоюзом — дуже важливий крок на євроінтеграційному шляху України. Проте відкорковувати шампанське ще зарано. Адже головні випробування, судячи з усього, ще попереду. «Події, що відбуваються протягом останніх двох років, починають створювати складності для переходу до наступних кроків, які могли б забезпечити втілення в життя цієї угоди», — наголосив учора під час медіа­клубу, організованого Інститутом світової політики, голова представництва Євросоюзу в Україні Жозе Мануел Пінту Тейшейра.

91–річний українець Іван Дем’янюк так і не дочекався результатів розгляду своєї апеляції на рішення Мюнхенського суду, який 12 травня минулого року визнав його винним у співучасті у розстрілі понад 28 тисяч євреїв у таборі смерті Собібор.