У суботу біля стін Генеральної прокуратури зібралося більш як півтисячі велосипедистів. Обрати вулицю Різницьку замість звичнішої арки Дружби народів чи заміських «покатушок» (від слова «покататися») для традиційного осіннього з'їзду «Bike2Work» незалежну велосипедну спільноту Києва змусили виняткові обставини: вони прийшли вимагати об'єктивного розслідування обставин загибелі їхнього друга Ігоря Стрижакова. Неофіційним гаслом акції стало застереження: «Ми не дозволимо давити нас на дорогах, як слимаків».

Одна моя знайома, письменниця Леся Демська-Будзуляк, нещодавно розповіла цікаву історію. Її трирічна донька взяла випадково мамині навушники і увімкнула плеєр, на якому стояла «Fata morgana» Коцюбинського. «Деякий час вона намагалася дивитися телевізор, по якому, до речі, -надцятий раз ішов її улюблений «Льодовиковий період», а потім пішла в іншу кімнату, щоб їй не заважали, — розповідає Леся. — Вона слухала десь iз годину, не знаю, що вона там розуміла, але відірвати її від цього заняття було важко. Потім вона підійшла до мене і запитала, чи є у нас така відеокасета — сучасні діти більше сприймають реальність з екрана, а не з книг. А коли дізналася, що такого фільму не існує, є лише книжка, запитала, чи є у нас така книжка і попросила пізніше обов'язково почитати її». Отаке собі: «Вустами дитини...».

«Чекайте, якщо він уже тридцять років на сцені, то скільки ж йому?» — чула я в залі здивоване перешіптування. І справді, дивлячись на струнку по-юначому постать Віталія Свирида, важко було повірити, що у квітні він святкуватиме п'ятдесятиріччя. І, здавалося, не було останніх десяти років, протягом яких його ім'я зрідка з'являлося в програмах благодійних концертів (Віталій ніколи не відмовлявся від таких виступів) чи на радіо, де його пісні частенько замовляли у вітальних програмах.

Сучасне життя дуже нагадує біг зайця у світлі автомобільної фари, коли часу на обдумування ситуації не лишається взагалі, а в голові лише одна думка: в жодному разі не можна зупинятися, інакше — смерть. Постійні стресові ситуації, вплив випромінювання від комп'ютерів, мобільного зв'язку, побутової техніки, інші техногенні фактори послаблюють наш імунітет. За блага цивілізації людина платить здоров'ям, і виходу з цього замкненого кола не видно...

Їх не так багато на мапі України — міст, що стояли біля витоків нашої історії. Володимир-Волинський, Коростень, Переяслав — нині це невеличкі районні центри із кількома десятками тисяч мешканців, де «хмарочоси» не піднімаються вище дев'ятого поверху, а час тече неквапно і розмірено. Але є якийсь особливий шарм у цих містечок, що пам'ятають велич княжої доби і знають, «откуда єсть пішла земля Руська». До цієї когорти належить і райцентр Дубровиця на Рiвненщинi, що днями відзначив 1000-ліття від першої писемної згадки про місто.

Згадую, як у часи помаранчевої революції зустрілася на Майдані з відомим поетом і перекладачем Дмитром Чередниченком. Очі в нього горіли молодецьким вогнем, а у вусах ховалася усмішка. «Ото пройшовся по Майдану — скільки тут усього цікавого, які тут спалахи людської фантазії й гумору! Ото б усе це зібрати та видати таку книжку, — скрушно хитаючи головою, розповідав він. — Литовці після 1991 року не одну подiбну випустили, а ми? Сам я цього уже не потягну, але якби комусь хоч ідею таку підкинути!».

«Не мала баба клопоту...», як співається у одній із пісень «От вінта». Правда, клопіт таки був — унікальний по своїй суті україномовний рокабілі-гурт останні півроку майже не отримував запрошень в Україні на концерти, тому хлопці (як і багато їхніх колег по музичному цеху) вирішили пошукати щастя у Польщі. І таки знайшли, хоча похвилюватися довелося добряче.

Здається, про таке можна лише мріяти: літо, Карпати, водоспад із прозорою водою, величезна купальська ватра, що породжує відчуття чогось незбагненного і таємничого, а ще — море музики, жартів і гарних людей навколо. Однак саме це чекає гостей та учасників першого міжнародного фестивалю lend-art та world-music «Шешори-2004», який з 6 по 8 липня сколихне Косівщину переливами як автентичного фольклору, так і сучасної world-music.

«Обов'язково приходь 18 червня до Будинку актора на виступ дуету «Тетраколор». Ти такого ще не бачила», — захоплено переконував мене ще з місяць тому ведучий радіопрограми «Майдан поезії», а заодно — «вічний двигун» створеного ним же творчого об'єднання «Коло» Микола Підгорний. І хоча я дещо скептично сприймаю подібні відгуки, коли я вперше почула хлопців (а вони зараз часто виступають на різних студентських, поетичних чи інших мистецьких вечірках), змушена була погодитися, що це справді щось неординарне. Ну де іще почуєш драйвовий реп на гітарі і... баяні, хто іще на повному серйозі буде з'ясовувати подробиці біографії «Ченчика» зі скоромовки?
«Тетраколор» існує лише півроку. Це — Хай Тобі Гриць, він же Григорій Вагапов, та Богдан Баян, він же — Богдан Кутєпов. Обидва журналісти (Гриць працює на «Новому каналі», а Богдан іще вчиться на 3-му курсі Iнституту журналістики), обидва приколісти, обидва непогані актори і цікаві співрозмовники. Про це та про інше ми розговорилися з Григорієм Вагаповим.

1 травня в Києві від пам'ятника Т.Шевченку стартувала унікальна велоекспедиція «Не втрачайте надію-2004». Її учасники — академік Міжнародної академії оригінальних ідей та два школярі, які ще кілька років тому мали інвалідність і були приречені на існування «з обмеженими можливостями», — мали на меті пройти на велосипедах від Києва до Магадана, по дорозі відвідуючи місця масових поховань жертв сталінських репресій. «Це буде данина пам'яті наших батьків, які загинули в тих таборах», — казав тоді Віктор Михайлович, який сам народився в Магадані в родині репресованих.
На жаль, учасники експедиції пройшли лише половину маршруту і, з не залежних від них обставин, змушені були повернутися до Києва. Першими, з ким зустрівся Віктор Гаврилюк, стали журналісти «України молодої».