Богдан Кутєпов i Григорiй Вагапов: «Чотири кольори мої, чотири кольори...»
«Обов'язково приходь 18 червня до Будинку актора на виступ дуету «Тетраколор». Ти такого ще не бачила», — захоплено переконував мене ще з місяць тому ведучий радіопрограми «Майдан поезії», а заодно — «вічний двигун» створеного ним же творчого об'єднання «Коло» Микола Підгорний. І хоча я дещо скептично сприймаю подібні відгуки, коли я вперше почула хлопців (а вони зараз часто виступають на різних студентських, поетичних чи інших мистецьких вечірках), змушена була погодитися, що це справді щось неординарне. Ну де іще почуєш драйвовий реп на гітарі і... баяні, хто іще на повному серйозі буде з'ясовувати подробиці біографії «Ченчика» зі скоромовки?
«Тетраколор» існує лише півроку. Це — Хай Тобі Гриць, він же Григорій Вагапов, та Богдан Баян, він же — Богдан Кутєпов. Обидва журналісти (Гриць працює на «Новому каналі», а Богдан іще вчиться на 3-му курсі Iнституту журналістики), обидва приколісти, обидва непогані актори і цікаві співрозмовники. Про це та про інше ми розговорилися з Григорієм Вагаповим.
— Грицю, як ви з Богданом зійшлися?
— Я уже й не пам'ятаю. Здається, це було на одній зi студентських вечірок, куди я за звичкою прийшов із гітарою. Почав грати, Богдан підсів із баяном, спробував підіграти — пішло. Потім ще посиділи сам на сам на кухні, спробували — сподобалося. От так і з'явився «Тетраколор».
— А чому така назва?
— А ми подумали, що чотири кольори — це той мінімум, який потрібен для сприйняття повноти життя. Спочатку ми бачили це як жовтий, червоний, зелений і білий, а потім вирішили не прив'язуватися до конкретних кольорів. Хай кожен сам собі малює комбінацію, яка більше до душі. Головне — щоб не менше чотирьох.
— На сцені ви з Богданом — як одне ціле. Спільну мову знаходите просто?
— По-всякому буває. Іноді хочеться перейти з літературної мови на армійську. Але нічого — переброджуємо, як вино молоде. У нас із Богданом ніколи не має спільної точки зору на жодну з проблем. Тому наші партії пишуться окремо, кожен сам по собі, але в результаті щось виходить.
— А хто пише тексти?
— Переважно я. Богдан спробував внести свою частку в загальну справу, коли ми писали пісню про реп. Він у нас визнаний репер, він оформив куплети, підводки, а я писав приспів, основну тему.
— А як спало на думку досліджувати біографію високоповажного пана Ченчика?
— А це ще коли я вчився, нам викладали дикторську майстерність і ганяли, зокрема, і по «Ченчику». І коли це вже дійшло до автоматизму, я раптом замислився: а хто такий цей Ченчик? А до того всього в мене був знайомий з таким прізвищем. І я почав придивлятися до нього. Так з'явився перший рядок: «Запитали мене в ЧК: що ти знаєш про Ченчика?». І пішло-поїхало. До речі, ми вже стільки разів цю пісню виконували, що вирішили, якщо на концерт прийде хтось із прізвищем Ченчик, ми йому маємо якось віддячити.
— У вас баян використовується не лише за прямим призначенням, а й як перкусія. Як ви до цього додумалися?
— А це від бідності. Ми до того гепали по підвіконнях, по головах, по спинах, по задах. А потім зрозуміли, що баян — це унікальний інструмент, і хто сказав, що з нього не вийде перкусія? Ви ж тільки подивіться: клавіатура без міхів — один звук, збоку руками — інший, зверху — третій. Просто на це ніхто не звертав уваги.
— У вас обох музична освіта?
— І я, і Богдан закінчили музичну школу — він iз класу баяна, а я — iз класу скрипки.
— А як з'явилася гітара?
— Знаєте, закінчив музичну школу з відзнакою, і для мене скрипка нагадувала дружину, яка багато чого дала, але дещо обридла. А гітара — як коханка. Я взявся до неї сам, без жодного наукового підходу, вивчив три блатних акорди. Правда, і з цих акордів можна зробити досить пристойне звучання.
— А не було бажання залучити бас-гітариста і перкусіоніста і почати грати рок?
— А ми і так — між крапельками, між крапельками, і скрізь нас приймають за своїх. Барди слухають — так, тексти у вас серйозні, молодці; рок-музиканти — у вас там така партія баяна драйвова; попсовики хвалять — у вас такі шлягери, легко запам'ятовуються. Ми самі себе називаємо фольк-бард-роком, хоча це все дуже умовно.
— Скільки маєте пісень у репертуарі?
— Альбомів на три вистачить. На цьому концерті будуть переважно пісні з першого, який ми назвали «The best of невідоме». Правда, самого альбому ще теж немає, ми зараз із Підгорним у пошуках: студії звукозапису, де випустити, як випустити, щоб вийшло і професійно, і найдешевше. Взагалі, хочеться це все швидше видати, скинути із себе цей тягар невідомого і йти далі.
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
