«Особлива роль у формуванні кожної людини, родини, соціальної верстви, всієї нації та держави, в консолідації світового українства належить українознавству як цілісній науковій системі, органічно втілюваній в родинному вихованні, середній і вищій школі, в усіх сферах соціально–економічної, політичної, правової, духовної культури», — ще у 2003–му проголошував тодішній Прем’єр–міністр України Віктор Янукович у привітанні учасникам щорічної Міжнародної конференції з питань українознавства. Проте за останні роки ці слова, нині уже Президента, схоже, призабулися, бо столичний Національний науково–дослідний інститут українознавства з подачі Міністерства освіти (чи безпросвіття, як його називають останнім часом) раптом вирішили реорганізувати. Тепер на його базі створюється Національний науково–дослідний інститут українознавства та всесвітньої історії. Невже свою історію ми так добре вивчили, що маємо взятися за дослідження чужої? Що насправді стоїть за вивіскою «реогранізації» наукової установи і чому самі співробітники називають її «фактичним знищенням» інституту, розбиралася «УМ».

Володимир Шинкарук — людина, добре відома не лише в колах шанувальників авторської пісні. Він прекрасний конферансьє, ведучий радіопрограми, організатор багаторічного фестивалю «Студентські струни», а ще — професор Житомирського педагогічного університету ім. Івана Франка.

Минулий рік для Володимира Федоровича був непростий — лікарі виявили онкозахворювання, і багато сил пішло на боротьбу з хворобою. Він, один із небагатьох публічних людей знайшов у собі сили сказати про це, і нині на його електронну пошту приходять тисячі листів зі щирими словами підтримки. А ще були приємні речі — побачили світ новий диск «Перекотинебо» та книжечка прози і поезії «На два життя одразу», Ірина Шинкарук (співачка, заслужена артистка України. — Авт.) подарувала батькові довгоочікуваного онука Єгора. І несподіванки — у червні на десятому, ювілейному, конкурсі «Коронація слова» він отримав першу премію в номінації «Пісенна лірика про кохання». Про це ми й поговорили з ним напередодні його дня народження.

Минулий тиждень пройшов під знаком пошуку істини: чи труїли тварин у столичному зоопарку, хто труїв і чим? Висувають абсолютно протилежні версії, відкрито називають імена отруйників. Словом, вода вийшла суперкаламутна (складається враження, що саме така мета і була поставлена якимось невидимим режисером). Однак, якщо уважніше вдивитися в цю каламуть, випливають дуже цікаві факти і паралелі.

Якщо ви одного прекрасного дня, повернувшись додому, побачите на робочому столі свого комп’ютера замість звичної заставки усміхнену мордочку вужа Ониська, можете не сумніватися — ваша дитина уже встигла познайомитися з новими мультимедійними аудіокнигами, які пропонує юним читачам вінницьке видавництво «Теза». А це значить, що відтепер вам потрібно буде докладати удвічі більше зусиль, щоб відвоювати у нащадків комп’ютер, бо крім цікавого тексту, професійно начитаного й аранжованого, тут є ще цікаві ігри, мозаїки, розмальовки та інші цікавинки, відірвати від яких дитину дуже складно. Або навпаки: ваш синочок чи донечка удвічі швидше прибиратиме у квартирі чи вчитиме уроки в обмін на дозвіл погратися з диском за мотивами творів Сашка Дерманського, Лесі Ворониної чи Галини Малик. Причому диски дозволяють одночасно і гратися, і слухати твір.

«Іра почувається прекрасно, от усе прибирає, пече. Мабуть, скоро буде народжувати, — пожартував напередодні Великодня Володимир Шинкарук, батько заслуженої артистки України Ірини Шинкарук. — Її мама теж прибирала–прибирала, а тоді зібралася і поїхала до пологового по Іру». І як у воду дивився: на другий день Великодня він уже став дідусем.

21 жовтня Ірина Шинкарук поєднала долю з молодим підприємцем із Астани Віталієм Селівановим. Шлюбна церемонія відбулася в Центральному залі урочистих подій, а за кілька годин молодят повінчали в Церкві Життєдайного джерела Києво–Печерської лаври.

Якщо чесно, то за рік, що минув від смерті Тризубого Стаса, більшість його друзів так і не змогла звикнутися з думкою, що його немає. Здається, зараз відчиняться двері і він звично широкими кроками зайде до кімнати зі своєю незмінною гітарою на плечі, а ти, за звичкою, жартівливо привітаєшся: «Привіт Тризубим. Особливо — Стасу!». А потім він візьме гітару і заспіває щось нове про наше сьогодення. Може, і старе, написане років 15 тому — все одно воно й досі звучить як ніколи актуально: «А про нас парламент дбає: і годує, і вдягає, і регулярно нас взуває, і навішує лапшу».

От що вміли справно робити за часів Радянського Союзу — так це жонглювати цифрами. І хоча давно вже немає планів і соцзмагань, сліпе поклоніння ЇЇ Величності Статистиці сидить у нас у крові на генетичному рівні. Звідси — бадьорі рапорти про 80—90% розкриття злочинів, тодi як у розвинених країнах Європи за щастя вважають, коли вдається розкрити й довести до логічного кінця хоча б половину випадків. Як «малюються» ці цифри — окрема тема, але «особисте зізнання» досі залишається царицею доказів. І дарма, що за цим усім стоять сотні зламаних людських доль — головне, щоб цифри були справними.

Хто з нас не мріє хоча б на мить відхилити завісу таїни й зазирнути в майбутнє. Особливо — напередодні Дня всіх закоханих. Співак і композитор Анатолій Матвійчук не надто довіряв різним прикметам і пророцтвам, доки його власне життя не змінилося кардинальним чином: зустріч зі своєю майбутньою дружиною йому передбачили до найменших дрібниць. Ще одним щасливим талісманом родини Матвійчуків став той факт, що побралися вони саме на День святого Валентина.

Уляна Кот — явище в нашій культурі унікальне. Не лише тому, що у свої 70 вона тримає в пам'яті більше тисячі народних пісень, знає до дрібниць, що колись готували до весілля чи як відбувалися обжинки. І не лише тому, що ткані її руками рушники та тоненькі серпанки нині зберігаються в приватних колекціях і музеях по всьому світу — у селі Круповому Дубровицького району на Рівненщині, звідки родом Уляна Петрівна, в кожній другій хаті й досі стоять кросна (подейкують, що свого часу поліські серпанки замовляли в Круповому навіть для царського двору). Унікальність Уляни Кот полягає в тому, що вона й досі лишається органічною складовою безмежного колись архіпелагу автентичної культури, який невідворотно зникає під хвилями глобалізації.