Російська премія «Тріумф» на Богдана Ступку, за його ж словами, впала як грім серед ясного неба. Він не те що на неї не очікував — навіть не дуже орієнтувався, що це за відзнака і з чим її «їдять». З перемогою прем'єра українського театру і кіно першим привітав Вадим Абдрашидов, зателефонуав і поставив Богдана Сильвестровича перед фактом. Ну а до Москви отримувати нагороду народний артист України, художній керівник театру ім. Франка Богдан Ступка їхав уже у всеозброєнні — прихопивши смокінг та родину.

Свою подорож до Словаччини наші друзі розпочали... зi стресу. За кілька днів до старту — вони подорожували власною машиною — з'ясувалося, що в туристичному агентстві безнадійно зник закордонний паспорт. Причому агентство постійно «годувало» обіцянками віддати його завтра і зізналося про те, що документ загубили, в останній момент. Гроші за тур заплачені, відпустка на роботі підписана, а тут тобі така «радість»! Цим героїчним людям вдалося неможливе — за день зробити паспорт, ще за день відкрити візу і таки отримати заплановане задоволення на засніжених горах Словаччини. Співчуваючи їм, ми якнайменше думали про те, що й наша подорож під назвою «Легенди Середземномор'я» розпочнеться так само нервово. З тією тільки різницею, що нам загубили не документи, а багаж. Написавши заяву до відповідних служб аеропорту в Барселоні, ми спробували все ж таки не піддаватися роздратуванню, яке наростало, і повірити в те, що загублений багаж, як правило, знаходять і повертають. Так воно, власне, й сталося. Щоправда, вибачень від італійської авіакомпанії не дочекалися, але вже наступного дня нарешті дістали із привезеної до готелю сумки фотоапарат і розпочали повноцінну подорож Каталонією.

Кілька років тому ми аплодували самому факту появи того чи іншого фільму українського виробництва, сприймаючи його як справжню сенсацію. Сьогодні, коли ситуація з кіновиробництвом, особливо серіальним, дещо краща, можемо дозволити собі подискутувати щодо художньої цінності кіноновинки, розкритикувати режисера і поспівчувати акторам, які «для підтримки штанів» змушені зніматися у відвертій халтурі. Чотирисерійний телефільм «Таємниці маестро» скандальної і недоброї слави зажив ще під час зйомок. «Україна молода» від 7 грудня 2006 року писала про те, як режисер Юрій Ляшенко, що починав картину про композитора Березовського разом з головою «Просвіти» Павлом Мовчаном, потім залишився поза цим фільмом, який обзавівся новими «батьками-засновниками» (сценарій був переписаний і навіть зареєстрований у ДААСПі). І в той час, коли обурений Юрій Іванович шукав справедливості у правоохоронних органах, коли самим проектом активно зацікавилися прокуратура і КРУ, продюсери, хоч і не без проблем, ...отримували фінансування Мінкультури і продовжували зйомки.

Свій ювілей поетеса Ліна Костенко відзначила у березні 2005-го. Квіти, урочисті вечори, вітальні телеграми з найвищих владних кабінетів — її кругла дата стала явищем у мистецькому житті країни. Але була в тому ювілейному сценарії подія, резонанс від якої триває і досі. Йдеться про «круглий стіл» «Поезія Ліни Костенко в часах перехідних і вічних», що відбувся у березні 2005 року. «За мотивами» тієї конференції минулого вересня у видавництві «Прапор» накладом 50 тисяч екземплярів вийшла однойменна книга, у якій, окрім матеріалів «круглого столу», вміщено також кращі публікації ЗМІ, що вийшли до ювілею Ліни Костенко, а також повна бібліографія її творчості. Днями у Педагогічному університеті імені Драгоманова відбулася презентація цього видання.

При всій численності тостів, що виголошуються за новорічним столом, віднайти серед них по-справжньому оригінальну підводку до традиційного «Будьмо!» досить проблематично. Бажаючи один одному здоров'я, щастя, удачі, ми, наприклад, майже завжди забуваємо про цікаву роботу. Яка, власне, також є складовою щастя. Але є люди, для яких робота — взагалі поняття життєво необхідне, вони без неї можуть просто зачахнути. Це митці, яких хлібом не годуй — дай самоствердитися на сцені чи в кадрі. У рік Свині наші співрозмовники готуються до активної роботи і налаштовані отримати від цього процесу максимум задоволення.

На презентацію картини «Жара», прокат якої в українських кінотеатрах розпочинається завтра, до Києва приїхало аж дванадцять членів колективу на чолі з Федором Бондарчуком, який разом із Дмитром Рудовським та Олександром Роднянським продюсував цю картину. Така представницька промо-акція сьогодні є стовідсотково виправданою, адже при такій конкуренції прем'єр ризик того, що нова картина залишиться поза увагою глядача, є величезним. А тому режисер Резо Гігінеішвілі, оператор Максим Осадчий, актори Олексій Чадов, Агнія Дітковскіте, Артур Смольянінов, Тіматі, Анастасія Кочеткова та інші дружно скоригували свої насичені графіки і вирушили «штовхати» картину в маси. Ледь не вся ця компанія ще зовсім недавно презентувала глядачам фільм «9 рота», після чого Резо Гігінеішвілі, другий режисер картини Федора Бондарчука, яка вже зібрала чимало нагород і навіть націлилася на «Оскар», у свою дебютну картину вирішив запросити перевірених та «зіграних» акторів.

У 80-х роках минулого століття чи не найбільше сліз кіномани проливали під час перегляду мелодрами Павла Арсенова «З коханими не розлучайтеся». Пам'ятаєте, Мітя і Катя у виконанні секс-символів часу Олександра Абдулова та Ірини Алфьорової так зворушливо з'ясовували свої стосунки, що спостерігати за цим спокійно просто було неможливо. Взявши до рук п'єсу Олександра Володіна, за якою була знята та картина, режисер Юрій Погребничко (народний артист Росії, лауреат Державної премії Росії) вирішив ускладнити завдання і для себе, і для акторів, яких запросив у виставу. А саме — додати до історії про Катю й Мітю трішки тексту Достоєвського. «Офілософити» спектакль, підкреслити його головну думку, не дозволити глядачеві сприймати виставу як мелодраму чистої води мали хрестоматійні Раскольников та Свидригайлов (цих персонажів було по двоє), Порфир Петрович, Соня, Дуняша...

Усі ми маємо бодай приблизне уявлення того, що таке «театр абсурду». А от визначення «абсурд театру» для нашої дійсності є стовідсотковою новинкою. Проте саме так і можна назвати ситуацію, що склалася навколо майбутнього театру на Троєщині. Парадокс заслуговує на верхні щаблі рейтингу людської глупоти: театр є частиною плану забудови району, затвердженого містом ще наприкінці вісімдесятих минулого століття, за нього виступає міська влада, яка виділяє для його будівництва кошти, але мешканці про майбутній осередок культури в їхньому районі не хочуть навіть чути. Громадські слухання, що відбулися в жовтні, прогнозованим народним благословенням цієї благородної ідеї так і не завершилися. Сьогодні — друга частина сеансу самоусвідомлення троєщинців своєї належності до культурної нації. Громадські слухання-2 проходитимуть одночасно у середніх школах №№ 119, 250, 294 (початок — о 19:00). «Хочемо залучити до розмови якнайбільше мешканців району, а не лише жителів будинків, прилеглих до відведеної для театру території», — пояснює такий маневр режисер Дмитро Богомазов, який має очолити цей багатостраждальний театр. Сам він разом з автором проекту, архітектором Владиславом Казимирським, планує побувати на всіх трьох дискусійних майданчиках і не залишити наодинці зі своїми сумнівами жодного небайдужого троєщинця.

На афіші «Днів сучасного театру» — цей фестиваль останніх робіт Андрія Жолдака зараз триває у Києві — вистава «Ромео і Джульєтта» значилася під грифом «заборонено». У такий спосіб режисер прагнув ще раз нагадати про скандальну долю свого спектаклю і дуже сподівався на те, що нарешті прем'єру «Ромео і Джульєтти» побачать і в Україні (до цього в харківському театрі був закритий прогін вистави, а її повноцінна презентація пройшла в Берліні). Насправді ж вийшло так, як і було написано в афіші, — історію Монтеккі й Капулетті в інтерпретації Жолдака київськi глядачі не дочекалися і цього разу.

Сучасну економіку, на жаль, важко уявити без таких суб'єктів діяльності, як рейдери. Ці «солов'ї-розбійники» наших днів регулярно з'являються біля прохідної якогось підприємства і, у кращому разі, розмахуючи парою-трійкою акцій, а то й узагалі без цих формальностей, прибирають до рук виробництво та забирають уже до свого сейфа його печатку. Юридичні нюанси цих процесів із горем навпiл зводяться до більш-менш прийнятного вигляду (благо, закон у нас і досі має багато спільного з дишлом), а про совість, моральність, порядність у таких випадках не йдеться. І настільки це рейдерство прижилося в нашому і без того не надто благополучному суспільстві, що почало «брати на абордаж» інші галузі життя. Принаймні історія створення фільму «Таємниці маестро» наштовхує саме на таку думку.