Уляна Кот — явище в нашій культурі унікальне. Не лише тому, що у свої 70 вона тримає в пам'яті більше тисячі народних пісень, знає до дрібниць, що колись готували до весілля чи як відбувалися обжинки. І не лише тому, що ткані її руками рушники та тоненькі серпанки нині зберігаються в приватних колекціях і музеях по всьому світу — у селі Круповому Дубровицького району на Рівненщині, звідки родом Уляна Петрівна, в кожній другій хаті й досі стоять кросна (подейкують, що свого часу поліські серпанки замовляли в Круповому навіть для царського двору). Унікальність Уляни Кот полягає в тому, що вона й досі лишається органічною складовою безмежного колись архіпелагу автентичної культури, який невідворотно зникає під хвилями глобалізації.

Цього року у США померла Ліліана Гертруда Аспланд — остання з пасажирів, яким удалося врятуватися після катастрофи «Титаніка» в 1912 році. Тоді Ліліані було 5 років, а померла вона вже в поважному 99-річному віці. Найстаршою ж людиною планети, чий рекорд досі так ніхто і не побив, була мешканка Франції Жоан Клемент (1875—1997). Ім'я цієї сивочолої жінки ще за її життя було занесено до книги рекордів Гіннесса — вона виступала в номінації найстаршої у світі людини.
Протягом останнього сторіччя тривалість людського життя подвоїлася, проте і дотепер понад столітній вік людини — радше виняток, ніж правило. Рокфеллер, наприклад, дуже хотів дожити до свого століття, але омріяний ювілей так і не відсвяткував. Та, незважаючи на всі невдачі, люди продовжують сподіватися, що в майбутньому десь так 125-й день народження буде цілком звичайним святом. Адже тепер, коли людина навчилася досягати всіх можливих земних благ, так хочеться подолати останню перешкоду — вік. І особисто для себе зупинити час.

Кілька років тому деякі країни цивілізованої Європи запропонували своїм громадянам самим вирішувати, жити чи помирати. І легалізували евтаназію — добровільну смерть тяжкохворої людини. Парадоксально, але навіть таке малопривабливе явище, як смерть, стало правом багатих. У даному випадку — багатих держав. У Бельгії та Голландії, наприклад, евтаназія легалізована законодавчо. Цими рішеннями було перекреслено один із найважливіших етичних принципів медицини, який існував майже 2500 років і викладений у клятві Гіппократа. А саме: лікар за жодних умов не може сприяти смерті свого пацієнта — навіть за його проханням. Втім у Європі до евтаназії ставляться досить спокійно, і лікарів yже давно ніхто не переслідує за таку «швидку допомогу» хворій людині.

Просторий майдан Шептицького в Івано-Франківську, де минулого вересня під відкритим небом вирувала виставка-продаж «Карпатський вернісаж», ледь вміщав безліч творінь майстрів народного прикладного мистецтва. У відвідувачів у очах рябіло від розмаїття вишиванок, картин, глиняних і дерев'яних виробів, жіночих прикрас, християнських та язичницьких оберегів.

У 2001-2002 роках ім'я Юрія Мурашова - голови правозахисної організації «Гельсінкі-90» - часто фігурувало на сторінках «УМ». П'ять років тому ПАРЄ тільки-но почала моніторинг українських суспільних явищ, і поняття «права людини» набуло особливо актуального звучання. Юрій Мурашов розповідав про те, про що інші воліли мовчати, - приміром, як у тюрмах спецназ відпрацьовує на в'язнях методи придушення повстань.

Багато хто з батьків вважає тілесне покарання дітей ефективним і прийнятним засобом виховання. Чимало батьків не знають інших способів донести своє незадоволення дітям. Лише за офіційними даними МВС України, близько 110 тисяч дітей проживають у сім'ях, де дорослі застосовують жорстокість та насильство по відношенню до них. Християнський дитячий фонд спільно з рекламним агентством Лінія 12/McCann Ericsson та «Родовід-Банком» вирішили змінити ситуацію й оголосили старт Міжнародної інформаційної кампанії «Дитинство без насильства». Так, українським батькам покажуть по телевізору повчальний відеоролик.

У народних депутатів — свої розваги і звички. Хтось любить сафарі й полювання на жирафів, хтось — подорожі на яхтах. А комусь подавай... отару овечок і бринзи шмат. Народний депутат-«нашоукраїнець» і колишній банкір Станіслав Аржевітін має і дійсно не «пафосне» хобі — щоліта він буває простим вівчарем: вигонить на випас отару, доїть кіз і овець, варить сир. Не змінив пан Станіслав своїх звичок і цього літа. Ще й до всього, паралельно із вівчарством, опрацьовував матеріали про УПА на Закарпатті. Уродженець Верховини говорить, що задоволений не лише здобутим досвідом, а й тим, що вкотре переконався: в українських Карпатах можна відпочити на всі 100!

Любомира Бойчишин знає про страшні політичні злочини в Україні, на жаль, не з газет. Їй судилося стати чи не першою жертвою такої розправи: під час передвиборчої кампанії 1994-го , за кiлька рокiв до вбивства В'ячеслава Чорновола, його надійна правиця і секретар НРУ Михайло Бойчишин, чоловік Любомири, зник назавжди... Замовників його викрадення донині не знайдено, справу не закрито... Однак на цьому нещастя у житті Любомири не скінчилися: через кілька місяців після зникнення батька 18-річний син Роман гине за загадкових обставин унаслідок дорожньо-транспортної пригоди, а прикута до інвалідного візка Любомира Бойчишин не має ні сил, ні можливості знайти вбивць найдорожчих для неї людей.
Сьогодні пані Любомира намагається не згадувати про страшні часи свого минулого. Зі Львова вона переїхала до Києва і почала нове, повне самовідданої допомоги іншим, життя... Любомира Бойчишин подорожує рідними теренами, бере участь у марафонах інвалідів-візочників, видає журнал та проводить тренінги для жінок з обмеженими фізичними можливостями та матерів неповносправних дітей. Пані Любомира і Велику Китайську стіну підкорила, і за активну громадську діяльність минулого року ввійшла до тисячі кандидаток на Нобелівську премію миру.
Після трагедії з її чоловіком сталося ще чимало гучних справ — убивство Чорновола, знищення Гонгадзе, отруєння Ющенка. Про свідка народження незалежної України, ініціаторку відродження львівської «Просвіти» та Союзу українок несправедливо забули. А тим часом трагедія життя Любомири Бойчишин триває...

Hа фотографіях, які з'явилися в російській пресі, молода мама аж ніяк не виглядає на свої 13 років. Пишна жіноча фігура, темна сукня до п'ят, жирові складки звисають на талії, довге руде волосся по-бабськи зібране в «гулю» на потилиці — усе це якось не асоціюється з образом підлітка... Побачиш таку на вулиці, то подумаєш, що цій замученій життям жінці вже під тридцять років...

Минулого тижня Луцьк сколихнула сенсаційна новина: органам опіки у справах неповнолітніх та міліції вдалося визволити з домашнього полону чотирирічну дівчинку, яка проживала разом iз мамою та дідусем у квартирі в самісінькому центрі міста. Є підозра, що від свого народження і до моменту визволення дитина жодного разу не була на вулиці, не спілкувалася ні з ким зi сторонніх та іншими дітьми, не відвідувала дільничного педіатра, та й узагалі про її існування не знали навіть сусіди. Але найстрашніше навіть не це: цілком iмовірно, що батьком дівчинки є її рідний дідусь...