Кому на Русі жити набридло?

      Кілька років тому деякі країни цивілізованої Європи запропонували своїм громадянам самим вирішувати, жити чи помирати. І легалізували евтаназію — добровільну смерть тяжкохворої людини. Парадоксально, але навіть таке малопривабливе явище, як смерть, стало правом багатих. У даному випадку — багатих держав. У Бельгії та Голландії, наприклад, евтаназія легалізована законодавчо. Цими рішеннями було перекреслено один із найважливіших етичних принципів медицини, який існував майже 2500 років і викладений у клятві Гіппократа. А саме: лікар за жодних умов не може сприяти смерті свого пацієнта — навіть за його проханням. Втім у Європі до евтаназії ставляться досить спокійно, і лікарів yже давно ніхто не переслідує за таку «швидку допомогу» хворій людині.

      У США евтаназія дозволена лише в окремих випадках і лише в деяких штатах. Проте аж 70 відсотків американців виступають за введення нового закону, який дозволятиме пацієнтові вбити себе. Це не означає, що дві третини американців готові скористатися такою послугою. Просто кожен із них хоче мати «запасний шлях» відходу у потойбічний світ — про всяк випадок. Захід завжди славився боротьбою за права людини. Право на смерть у сучасному світі — одне з таких. Тож багато ще цілком здорових американців підписують документ «living will» — розпорядження про те, як людина хоче, щоб завершилося її життя.

* * *

      Головним теоретиком «цивілізованої смерті» у світі вважається президент Організації з дослідження евтаназії Дерек Хамфрі. Ця людина на практиці довела свій свідомий вибір на користь смерті. 1975 року, коли його перша дружина помирала від раку, він дістав, за її проханням, пігулки, які жінка поклала собі в чашку кави... Друга дружина Хамфрі покінчила життя самогубством під час тяжкої депресії. Коли 92-річний тесть Хамфрі також вирішив скористатися «фаховою» медичною допомогою, зять допоміг померти і йому.

      А головним практиком евтаназії став американський хірург і патологоанатом Джек Кеворкян. 1999 року цього відомого американського Доктора Смерть було засуджено до 25 років тюрми за навмисне вбивство тяжкохворих. Хоча, як стверджував сам Кеворкян, усе це відбувалося за їхнім власним бажанням або ж за проханням рідних. Для забезпечення «легкої смерті» своїх пацієнтів Кеворкян розробив дві моделі спеціальних апаратів. Один з апаратів — це прилад з трьома крапельницями. В першій — звичайна солона вода, в другій — сильне снодійне, в третій — смертельна рідина, яка розслабляє м'язи та паралізує серце. Краник із рідиною у першій крапельниці відкривав сам Кеворкян або його асистенти, з другої — відкривав хворий, який добровільно йде з життя, а рідина з третьої крапельниці починала текти сама — коли рука людини, яка заснула від снодійного, мимоволі падала.

      Саме «машинка» Кеворкяна завдавала найбільше клопоту американським юристам під час судових процесів над цим лікарем. Адже виходило так, що безпосередньо він хвору людину не вбивав — фатальна крапельниця запускалася сама. При цьому траплялися випадки, що на добровільне смертне ложе лягали зовсім не тяжкохворі люди, а просто ті, в кого була депресія. Або ж пацієнти ще з цілком хорошим самопочуттям, яким лікарі напророчили довгі й страшні муки в майбутньому.

* * *

      Евтаназія в умовах західних клінік, де працюють кваліфіковані лікарі, має вигляд нескладної медичної маніпуляції. Принципова відмінність цієї процедури від інших (наприклад, знеболювальних) процедур полягає в тому, що разом зі звільненням від болю людину позбавляють і життя. Все відбувається швидко і шляхетно. На відміну від самогубці, який вішається, труїться чи стрибає з даху висотного будинку, евтаназія проходить доволі, якщо так можна сказати, естетично. В умовах лікарняної палати або ж власної затишної домівки, в оточенні близьких людей, тиха і спокійна смерть видається легким переходом у небуття.

      Найбільшу популярність ідея евтаназії здобуває не в бідних країнах, а в державах забезпеченого Заходу. Це пов'язано з ментальністю американців чи європейців. Люди досить безпроблемно живуть, і так само вони хочуть помирати. Дарма, що на Заході проти багатьох тяжких хвороб винайдено ліки, які повністю позбавляють людину болю. Таке життя, оскільки воно все одно неповноцінне, багатьох мешканців Європи теж не влаштовує. Адже навіщо жити, якщо це не приносить задоволення?

* * *

      Що ж до України, то дискусії про евтаназію видаються щонайменше недоречними. Бо вітчизняна медицина неплатоспроможним пацієнтам і так нічого, окрім гарантованої «путівки» на той світ, поки що не пропонує. Головна ж проблема в тому, що евтаназія — це добровільна смерть в умовах, коли медицина забезпечує людині найвищий з можливих на сьогодні у світі рівнів обслуговування. В Україні ж усе навпаки — грішна думка може прийти в голову саме тому, що немає грошей на лікування. Тим паче що лікарі самі визнають: сучасна медицина в Україні — це такий же бізнес, як і всі решта. Просто «бізнесмен» має уніформу у вигляді білого халату. Окрім того, в бідній державі є небезпека зловживань, коли хворих або немічних людей відправлятимуть на той світ, щоб, наприклад, забрати їхні заощадження або помешкання.

      У приватних розмовах багато лікарів визнають, що, з точки зору рядових людей, підтримують право хворого на відмову від життя. Проте постає питання: а хто вирішуватиме, чи має право пацієнт накладати на себе руки чи ні? Теоретично це має робити консиліум із трьох лікарів. При цьому лікар у своїх прогнозах може і помилитися, адже в медичній літературі описані випадки, коли пацієнти, які навіть по кілька років лежали в комі, потім приходили до тями, одужували і повноцінно жили.

Оксана ОСТАПЕНКО.