Уперше ідею перевезти прах Степана Бандери на Івано–Франківщину висловили ще напередодні проголошення незалежності України будівничі першого пам’ятника провідникові ОУН у селі Старий Угринів Калуського району, де Бандера народився 1 січня 1909 року. Проте ініціатива була не на часі. Спецслужби конаючого СРСР тоді встигли двічі — у 1990–му і 1991–му — підірвати монументи Степану Бандері на його малій батьківщині. Нову хвилю намірів повернути останки провідника українських націоналістів додому викликала інформація про те, що на мюнхенському цвинтарі «Вальдфрідгоф» закінчується термін оренди кількох квадратних метрів землі, де покоїться видатний борець за волю України. У зв’язку з цим його земляки — представники інтелігенції Прикарпаття — взялися за справу, створивши комісію з перепоховання праху Степана Бандери на Івано–Франківщині. Як зауважив її голова, професор історії Роман Петрів, «герої України повинні лежати у рідній землі». Ентузіазму прикарпатцям додала недавня акція львів’ян, котрі 30 жовтня цього року з Мюнхена перевезли на Личаківський цвинтар прах відомих діячів ОУН Лева і Дарії Ребетів.

Перепоховання обов’язково відбудеться. Але не в найближчому майбутньому.

Минулого року, коли до нас звернувся секретаріат Президента Віктора Ющенка із цього питання, більшість членів нашої родини вирішила, що поки що заскоро це робити. Тим більше що в жовтні 2009 року сплив термін оренди місця поховання на мюнхенському цвинтарі «Вальдфрідгоф». Тоді було вирішено продовжити договір ще на десять років. Сума не страшна — три тисячі євро за десять років, і при можливості можна раніше займатися перепохованням.

Офіційне відкриття XVII Форуму видавців у Львові відбулося вчора, але понад 200 письменників із різних країн відсвяткували радісну зустріч ще у вівторок — у філармонії під музику «Дахи Брахи» відкрився П’ятий міжнародний літературний фестиваль. Щопівгодини в його рамках відбуваються нові заходи — читання, тандеми, творчі зустрічі, чат–конференції — від цього складається враження, що нині у Львові штовхни двері будь–якої кам’яниці, зайди за ковану решітку в глибину двору, а там — сидять письменники, говорять, читають, модерують.

— Пані Лесю, що треба львівському Форуму видавців, аби розширити вплив на Європу?

— На жаль, Україна не існує на видавничій мапі світу. Я давно хочу зрозуміти, чому настільки буксує наступ книжок України на Західну Європу: чи це помилка видавців, чи помилка Української держави, її зовнішньої політики. Можливо, ми не надто цікава країна — в літературі є окремі індивідууми, але це не створює ажіотажу навколо українського літературного процесу. Видавці у світі є дуже прагматичними і видають книжки не лише задля того, щоб нести щось хороше в маси, а й для заробляння грошей. Коли, наприклад, в Англії мають на вибір, чи видавати книжки іранців та пакистанців, чи українців, про яких ніхто нічого не говорить, то вибір не на нашу користь. По–перше, там велетенські діаспори, котрі точно будуть купувати книжки своїх земляків. По–друге, ми не яскраві.

Зізнаюся чесно, колись і я відчувала огиду від вигляду куп «секонд–хендівського» мотлоху зі специфічним запахом. Аж поки колега не показала кілька якісних і зовсім новеньких речей (ще з бирками!), які «нарила» в тих–таки купах. Адже не секрет, що туди часто просто з магазинів потрапляють рештки недопроданих речей зі старих колекцій.

Голова Держкомпідприємництва й бізнесмен Михайло Бродський уже кілька тижнів «грає на нервах» приватних підприємців та людей iз невеликим достатком, заявляючи про необхідність заборонити «секонд–хенд» в Україні. Такий крок, на думку Бродського, вирішить мало не всі економічні проблеми держави: і багато робочих місць з’явиться, й інвестори злетяться в Україну, і Пенсійний фонд наповниться по самі вінця. Михайло Юрійович переконаний, що заборону «других рук» уже прописано в проекті Податкового кодексу, і з 1 січня «темним справам» «контрабандистів» настане кінець. Бродський упевнений: після заборони «секондів» вітчизняна легка промисловість стане розвиватися шаленими темпами, і навіть наздожене і пережене Китай.

Нова влада, як ми знаємо, оголосила новий хрестовий похід, причому небаченої, за її словами, жорсткості на корупцію та зловживання. Тож уся прогресивна громадськість сьогодні намагається повідомити очільників держави про те, як крали і крадуть в Україні. Відповідно сподіваючись на блискавичну реакцію швидкого на розправу зі всяким злом Віктора Януковича. Але, на жаль...

На столі глави держави, а також у приймальні Прем’єр–міністра Миколи Азарова лежать купи депутатських звернень і запити про масові порушення у сфері земельних відносин, незаконне привласнення посадовими особами, народними депутатами тисяч гектарів землі, лісів першої категорії, у тому числі в заповідних зонах. Тільки прямі збитки від оборудок оцінюють у сотні мільйонів доларів! А скільки втрачає держава і нація від знищення наших історичних та культурних надбань — зафіксувати у жодних цифрах неможливо.

...Скільки себе пам’ятаю, чорниця завжди була головною ягодою на столі поліщуків. «Мати по ягоди йдуть» — ця фраза знайома з дитинства. Бо коли мама збиралася до лісу, то це на цілісінький день, від рання до смеркання. І хоч у назві мого рідного села є слово «ліс» (Раків Ліс), по ягоди треба було їхати далеченько. Щоб колгоспниці могли заготовити чорниць на зиму, колгосп милостиво виділяв вантажівку, яка й везла жіночок до лісу. Ми, малеча, з нетерпінням чекали ввечері маминого повернення з повним козубом чорних ягід, прикритих зеленим листям папороті. А найкращим подарунком «від зайчика» був букетик чорничних гілочок. На вечерю того дня всім домашнім перепадало по тарілці ягід із цукром, чорним домашнім хлібом і холодним молоком. Ніякі магазинні ласощі не могли порівнятися з цією смакотою! А решту чорниць (літрів iз 20) мама висипала сушити на піч.

Кілька таких поїздок до лісу — і на всю зиму сім’я мала з чого варити смачні компоти разом із сушеними яблуками та грушами. А ще сушені ягоди були першими ліками, коли в когось болів живіт. Уже старшими дітлахами ми теж бігали до невеличкого ліска, щоб назбирати літрів 6—7 ягід. І покусані комарами, зморені літньою спекою, замурзані, але горді й щасливі поверталися додому з повними горнятками чорниць...