Після квітневого перерахунку пенсій хвиля гнівних листів до редакції «України молодої» від розлючених п'ятигривневими надбавками пенсіонерів спала. Проте, як у тому відомому анекдоті, неприємний осад залишився. Навіть мої дядько з тіткою, з якими бачилася на Проводи, хоч і отримали омріяні кільканадцять гривень «плюс», але виявилися абсолютно невдячними Кабінету Міністрів за це підвищення. Не через особисту антипатію до Віктора Януковича чи там Миколи Азарова, а суто з простонародних міркувань. Тому що листоноша їм не принесла тієї десятки-двадцятки вчасно, тоді, коли вони сподівалися і коли їм обіцявся «добавити» грошей уряд, — одразу після 1 січня. Таким чином, навіть виправлена помилка зіграла проти нинішньої влади, яка наважилася економити на власних пенсіонерах начебто через брак коштів.

Київська область початку ХХІ століття — це така собі Західна Україна кінця 80-х років минулого століття, принаймні якщо йдеться про політичні погляди й симпатії її мешканців. Так вважає один із найактивніших «наших українців» Київщини й організатор обласного осередку Всеукраїнського об'єднання «За Україну! За Ющенка!» Анатолій Семенюк. Анатолій знає, що каже, бо походить із Прикарпаття, зі славного міста Коломия. Але й столичний регіон, куди привела його життєва й політична доля, вже став для нього рідним, адже на плечі заступника голови обласного виборчого штабу «Нашої України» лягла левова частка організаційної роботи — керівник штабу, народний депутат Євген Жовтяк, надто заклопотаний депутатськими обов'язками... Тож цілком природно, що коли на Київщині розпочалася робота зі створення місцевого «ЗУЗЮ», Анатолій Семенюк опинився у перших лавах нового об'єднання. Саме його «УМ» і вирішила напередодні Установчої конференції обласного осередку організації, яка проходитиме 4 квітня, розпитати про те, як вiдбувається становлення «ЗУЗЮ» у «столичній» області України.

В акомпанемент акції «Досить обдирати народ!» лідер «Нашої України», яка й ініціювала захід, Віктор Ющенко провів прес-конференцію. В.Ю. повідомив, що вчора він спільно з колегами по фракції Віктором Пизеником та Сергієм Терьохіним подали до Верховної Ради законопроект «Про термінові заходи з розподілу прихованих доходів державного бюджету України 2004 року». Необхідність такого проекту, за словами Ющенка, була викликана тим, що уряд занизив доходну частину бюджету на 10 мільярдів гривень. Про це, зокрема, свідчать розрахунки, проведені експертами та економістами «Нашої України».

На теоретичному рівні в нас усе в порядку: ми знаємо, що повинні відчувати гордість за Закон «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». Принаймні нас у цьому переконують ідеологи пенсійної реформи — невтомно й енергійно. А от якщо спуститися з небес на землю, стає ніяково: 80 відсотків українців так і не стали багатшими. Зате стали нещаснішими, адже їхні сподівання на покращення життя не виправдалися. Пенсіонери чекали грошей, багато грошей після перерахунку. Їм марилися пенсії на рівні ну хоча б прожиткового мінімуму. Держава розщедрилася на жалюгідні 4,2 відсотка. При цьому держава не вважає себе винною, так само, як і не вважає, що когось ошукала. Мовляв, люди добрі, подивіться, що в світі робиться: ніде — ні в Казахстані, ні в Молдові, ні в Прибалтиці, — здійснюючи пенсійну реформу, не перераховували вже призначені пенсії, залишивши літніх людей наодинці з їхніми інтересами. А в нас перераховують, хоч на кілька відсотків...

Двадцять вісім гривень пенсії — як можна прожити за такі кошти? Втім названа цифра для сільської місцевості цілком реальна. Така пенсія є серед нарахованих за стажем роботи на Сумщині. Причому стаж того, хто «заробив» аж таку суму — 39 (!!!) відпрацьованих років. Вважайте, за кожен трудовий рік людина має аж гривню сорок копійок! Лишається дякувати, що існує поняття пенсійного мінімуму і пенсіонер отримує не цей жалюгідний мізер. Щоправда, достойною мінімальну пенсію теж не назвеш...

Одним із подарунків, який Радянський Союз залишив у спадок Україні, став надзвичайно великий військовий комплекс. Спершу цим гордилися. Проте невдовзі перед українським військом постало зовсім інше питання: що з цим майном робити? Світ і його пріоритети змінилися, бо розвинуті країни стали приділяти увагу не масштабам та кількості, а якості — високотехнічним розробкам та розвідці. В Україні це теж усвідомили, тому за 12 останніх років чисельність війська було скорочено з 760 до 355 тисяч, а разом із «демобілізованими» почали продавати майно Збройних сил.

Переконлива перемога Володимира Путіна у президентських виборах, попри шквал критики з уст непопулярної нині в Росії опозиції, для переважної більшості росіян означає стабільність і продовження того, що путінська пропаганда називає побудовою сильної держави. Завдяки виплаченим за рахунок високих світових цін на нафту зарплатам і пенсіям тут здебільшого перестали цікавитися великою політикою і вибирати із двох лих менше, а задовольняються тим, що мають. В умах виборців Путін залишається президентом надії, керівником, який з часом налагодить життя. Чи здатен Володимир Володимирович виправдати ці суспільні сподівання, чого чекати від переобрання Путіна Україні, хто i за яких умов у майбутньому зможе скласти альтернативу нинішньому прагматичному, проте аж ніяк не демократичному курсу Кремля — про це наша розмова із В'ячеславом Ігруновим, колишнім депутатом, який у минулій Державнiй Думі Росії був заступником голови комiтету у справах СНД.

Історія, пережита цією людиною, настільки неймовірна, що в неї навіть важко повірити. 18 років тому Віталій Грабовенко, поранений в Афганістані радянський солдат, носив у своєму тілі не помічену медиками гранату на бойовому взводі. Це тривало аж 13 днів! Від будь-якого невдалого руху або чхання страшна «квартирантка» могла вибухнути, вбиваючи та калічачи всіх у радіусі кількох метрів. Одужуючи після видалення інших осколків, Віталій спочатку «носив» її по госпіталю в Душанбе без усяких застережень. І навіть пробував грати в настільний теніс...

У березні пенсіонери знову з надіями виглядають листонош. За два післяноворічні місяці ілюзій і сподівань на суттєве підвищення гарантованих державою виплат ні в кого з них не залишилося. Але шанс отримати зайву «п'ятьорку» все ж є. Під тиском велетенського обурення, що прокотилося Україною у зв'язку з так званою пенсійною реформою, яка замість пристойних пенсій додала більшості стареньких по знущальні три-чотири гривні, під шквалом критики і прокльонів на адресу уряду і Президента і після височайшого втручання Самого — Леоніда Кучми — Прем'єр Віктор Янукович, поскрібши по припасених під вибори бюджетних «заначках», гроші знайшов. Звісно, невеликі, за що йому доводиться виправдовуватися мало не на кожній зустрічі чи то із ветеранами-визволителями, чи то просто з пенсіонерами невеликого донецького містечка. Добре йому говорити — до пенсії ще далеко, та й у колишніх прем'єр-міністрів вона не така, як у простих смертних...

Понад 500 мешканців Рівного — у списку почесних донорів України. Та частина з них уже не здає кров — за віком, через хвороби тощо. Держава начебто захищає людей, які здають кров, у законі України про донорство чітко вказанi всi їхнi пільги. Одна біда — більшість iз цих пiльг у нинішніх умовах залишається тільки рядками на папері, нехай і скріпленими підписами найвищих посадових осіб держави. Та й узагалі, незрозумілостей у стосунках між донорами і державою накопичилося чимало. Зокрема, тривалий час не могли віднайти кошти для того, щоб виготовити посвідчення «Почесний донор України». А поки готували форму, особам, яких відзначали цим почесним званням, вручали навіть не бланк, а скріплений печаткою звичайнісінький папірець без фотографії власника.

Нині посвідчення почесних донорів нарешті виглядають як справжні документи — з підписом, печаткою, реєстраційним номером, датою видачі тощо. Але головна проблема в тому, що всі пільги донорів виконуються... тільки на папері. Законодавці мали б переглянути й удосконалити прийнятий у 1995 році закон України про донорство. Інакше донорської крові для термінових операцій не буде, а торгівля нею залишатиметься «в тіні».