Життя і творчість Ади Роговцевої — це гарний приклад людини, яка своїм талантом, терпимістю, мудрістю, оптимізмом здатна прикрасити будь-який час, не залежно від рівня його комерціалізації чи ще якихось особливих ознак. На жаль, поклонитися актрисі за те, що вона у нас є, вдається не всім і не завжди: сьогодні вона продовжує бути однією з найзатребуваніших актрис, бере участь у фестивалях, у неї три антрепризи в Москві і одна в Києві, вона зайнята в п'яти картинах... А у вільний час Роговцева мчить у село під Борисполем, де у неї хатка, яку вони купували ще з Костем Степановичем, і де треба підв'язати огірки...

Театральні потрясіння — річ як для сучасного мистецтва майже унікальна. А тому кожен, мабуть, на пальцях однієї руки перерахує ті випадки, коли під час перегляду вистав емоції діставалися захмарних щаблів, а побачене та почуте пробирало до мозку кісток. Для мене один із таких небагатьох випадків — вистава «У.Б.Н.» Львівського театру імені Заньковецької. Її «заньківчани» показували в Київському театрі оперети, і після фінальних овацій саме з цього будинку на Великій Васильківській Києвом помчала новина: це щось неймовірно енергетичне, це надзвичайно потужна субстанція у театральному просторі, до якої мусить доторкнутися кожен, щоб потім ще довго осмислювати і розмірковувати над її магнетизмом. З того часу минулого вже кілька років, а головні герої «У.Б.Н.» наче досі перед очима: похнюплений Зенон (Федір Стригун), якого схиляють до угоди з совістю, та меткий депутат Івась (Петро Бенюк), що завбачливо одягнув вишиванку і своє майбутнє бачить заможнішим за горде, але голодне дисидентське минуле. У 2007-му Театр імені Заньковецької відзначає 90-річний ювілей. Я просто переконана в тому, що «У.Б.Н.», об яку сточили зуби чимало театральних критиків, має бути у списку найгучніших успіхів театру за ці дев'ять десятиліть. Аби дізнатися про інші позиції майбутнього ювілею, одного літнього дня я поїхала до Львова. Зійшовши з потяга, вирушила прямісінько до завліта «заньківчан» Мирослави Оверчук, яка у цьому театрі працює вже понад двадцять років і, як на мене, знає про нього все.

Сьогодні тема стосунків мистецтва і влади - чи не найпопулярніша у ЗМІ. Публікації про те, як непросто і навіть болісно вони складаються, вже нагадують повідомлення з зони бойових дій: митців безпардонно викидають на вулицю, жорстоко лупцюють, примовляючи, що їхнє бажання творити прекрасне, добре і вічне не вписується у бізнес-інтереси сильних світу цього.

Учора прес-служба КМДА розповсюдила інформацію про те, що рішенням Київради офісні приміщення творчих спілок звільнені від орендної плати, а винаймачів художніх майстерень це благо зачіпило лише частково. Суть поняття «частково» розтлумачив заступник голови КМДА Віталій Журавський.

Кожній з трьох вистав — «Васса Желєзнова», «Каліфорнійська сюїта», «Таланти і шанувальники» — пітерці відвели по два театральнi вечори. На жаль, цей «дубль» із точки зору рентабельності — даруйте за таке визначення в такому контексті — у суттєву прибутковість для організаторів цих гастролей, швидше за все, не трансформувався. Чи то через традиційно недешеві квитки (до 500 гривень), чи то через початок сезону відпусток, але вільних місць у партері було достатньо.

З усього, рейдерство «по-українськи» вийшло на новий культурний рівень. У сенсі того, що любителі нахабно відхапати собі чиєсь приміщення чи майно свій хижий погляд націлили на культурні інституції. Якщо раніше ми обурювалися поодинокими «кавалерійськими атаками» на заклади мистецтва (згадаймо сумну історію з книжковим магазином «Сяйвом», директорка якого, не витримавши тиску, померла), то зараз вималювався цілий перелік таких установ, які ризикують залишитися без даху над головою. Днями про такі сумні перспективи журналістам розповіли директор Центру Леся Курбаса Неллі Корнієнко, керівник галереї «Ательє Карась» та Асоціації діячів сучасного мистецтва України Євген Карась, а також керівник Центру сучасного мистецтва «Совіарт» та Асоціації артгалерей України Віктор Хаматов.

Тринадцять років тому хормейстер Лариса Бухонська створила камерний хор «Хрещатик». Задля цього вона залишила Київський інститут культури, де працювала викладачем на кафедрi хорового диригування, роботу в Національній радіокомпанії. Тобто людина поставилася до свого нового проекту дуже серйозно, і незабаром життя віддячило їй за таке ставлення: «Хрещатик» почав успішно гастролювати, побував у Німеччині, Ірландії, Великобританії, Угорщині, Данії, Франції, брав участь у міжнародних фестивалях і привозив звідти все нові й нові дипломи.

Інтелектуальне кіно в сучасному прокаті — явище стабільно рідкісне. Настільки, що, завдяки потужній домінанті голлівудських стрілялок, яка надійно заволоділа нашим широким екраном, його можна просто не розгледіти. А тому спеціально повідомляємо для небайдужих: сьогодні в кінотеатрі «Київ» розпочинається фестиваль картин Інгмара Бергмана.

«А який роман переміг?» — смикали за рукави братів Капранових журналісти перед початком церемонії нагородження. «Найкращий» — дружно відповідали Дмитро та Віталій, тримаючи інтригу до останнього. Конкурсанти, що надіслали свої роботи на цей конкурс, до переможного фінішу йшли під спеціально вигаданими для «Коронації» псевдонімами. І розсекретилися лише на урочистому вечорі.

Цьогоріч Львівський театр імені Курбаса отримав статус академічного. Дізнатися, якими вигуками зустріли цю новину «курбасівці» і чи мав місце процес «кидання чепчиків у повітря» мені, чесно кажучи, не вдалося. Люди там виявилися занадто скромними, до того ж, цей статус вони сприйняли, у першу чергу, як реальну можливість зробити свій театр ще кращим, цікавішим, ще більш естетським та інтелектуальним. Уперше це бажання було зафіксоване ще у 1988-му, коли Володимир Кучинський разом iз товаришами створили у Львові Театр імені Курбаса. І як складно не було, але за майже двадцять років воно не лише не зникло, а й посилилося. Не в останню чергу і через те, що художній керівник театру Володимир Кучинський завжди мав далекоглядні, сміливі, а подеколи навіть революційні плани.