Палкi, вiдданi, невтомнi... «вiрнi ленiнцi»?
Запитання, що давно назріло у молодої інтелігенції: чи довго ще за взірець національного письменства правитиме «Собор» Олеся Гончара з нудно-ідеальними позитивними героями? Скільки ще ми розглядатимемо Шевченка через призму його «страждань за Вкраїну»? Коли вп'яте мусиш засвоїти, як поет «уболівав за долю народу», мимоволі вмикається захисний рефлекс. Хочеться вигукнути: «Та геній він, геній, тільки дайте мені спокій». «Ідейні» твори українських борців-гуманістів-просвітників, міцно вкорінені у шкільну програму, назагал викликають нехіть у молоді своєю надмірною позитивністю, декларацією давно знайомих етичних аксіом. Педагогічний ефект від таких студій — майже нульовий, а часом, зважаючи на підліткову схильність до нігілізму, навіть негативний.