На рівні прожиття

На рівні прожиття

Перше, що можна почути після її концертів, — це захоплені вигуки: «Вона зовсім не схожа на вокалістку!». Слухач має рацію: ужгородська співачка Світлана Глєба не має нічого спільного зi звичним для пересічного меломана образом дебелої примадонни з резонатором у голові замість мозкової речовини. Це надзвичайно вимогливий до себе, вдумливий музикант із бездоганним смаком і природженим артистизмом, який останнім часом все активніше опановує сферу сучасної музики — складний, часом непередбачуваний вимір, де ужгородське сопрано почувається напрочуд вільно і зараз, практично, не має в Україні собі рівних. Її виступи — завжди подія, що залишається в пам'яті еталоном художньої якості. На нещодавньому концерті в Києві після виконання нею та Київським камерним оркестром Романа Кофмана «Пісень потойбіч людей» львівського композитора Юрія Ланюка на тексти Пауля Целана вердикт публіки був одностайним: нарешті в Україні з'явилась вокалістка, спроможна співати сучасну музику на європейському рівні.

На краю серця

На краю серця

Людина, що здатна не відректися від своїх етичних та художніх ідеалів, яка наважується не те що диктувати свої умови навколишнім реаліям, а просто жити незалежно від них, керуючись своїм талантом і несучи його як «хрест» і служіння, — де б вона не перебувала, навіть своєю номінальною присутністю провокує навколо себе «зону підвищеної уваги». Такі люди, на щастя, є, і останнім часом вони навіть яскравіше виділилися. Серед них — Наталка Половинка.

«Ностальгія» за дитинством

Нещодавно Верховна Рада України ратифікувала півмільйонний гранд японського уряду, за право володіння яким, до речі, змагалися і оперний театр, і консерваторія. Але на вимогу японців саме Київська дитяча академія одержить в подарунок інструменти симфонічного оркестру, біг-бенд, а також комплект дорогої техніки для устаткування новітнього аудіо-, відеоцентру. Останнім часом цей навчальний заклад, куди традиційно запрошують кращих педагогів столичних вузів, щоб викладати сотням дітей музику, хореографію, живопис та акторську майстерність, привертає до себе пильну увагу.

Сто років самотності

Директора конкурсу Горовиця Юрія Зільбермана серед інших директорів вирізняють відразу. «Той, хто бігає» — таким прізвиськом позаочі охрестили його іронічні журналісти. Зі своєю також не обділеною спринтерським талантом дирекцією він ще «далі, вище і сильніше» просунувся на шляху втілення задумів, про які ще півроку тому попереджала «Україна молода».