На жаль, ім'я Володимира Білоуса, члена Національної спілки фотохудожників України, Національної спілки журналістів України, лауреата премії ім. Володимира Малика, не надто відоме широкому загалу, але його роботи, безперечно, впізнавані. Якби фотомистецтво в Україні мало належне шанування, світлини лубенського майстра називали класикою. Володимир Федорович був не просто близьким другом генія української літератури Григора Тютюнника, а і його фотохронікером: майже всі відомі Григорові знімки, уміщені в нечисленні збірочки його оповідань, учнівські підручники, антології, монографії, зроблені професійною камерою Володимира Білоуса.
Минулоріч, як повідомляла «Україна молода», до ювілею великого письменника нарешті було презентовано альбом «Григір Тютюнник у фотографіях Володимира Білоуса». В пошуках цієї раритетної книжки я і відправилася до володінь княгині Сули, а натомість — познайомилася зі справжнім українським інтелігентом, що бачить крізь об'єктив свого фотоапарата життя без ретуші.

Про те, що підпілля ОУН-УПА на теренах Дніпропетровщини було вельми потужним, наша газета писала неодноразово. Принаймні вже зараз можна стверджувати однозначно: цей рух опору зовсім не є притаманний тільки західним областям України. Нові факти, які з'являються на світ, чимдалі підтверджують це все наочніше. Тим важливіше, що дотепер живі-здорові нечисленні безпосередні учасники тих подій. Один із них — 82-річний Григорій Ільченко. Ще років із десять тому він великою мірою дотримувався таких звичних для нього вимог конспірації. Аж доки не пересвідчився остаточно, що хоч на старість може дихнути вільно.

Не всім, звісно, випало на долю родичатися з відомими людьми, як це сталося з кандидатом технічних наук Уляною Скальською (дівоче прізвище — Головацька, з тих Головацьких, що й один із засновників «Руської трійці»), і не кожній українській родині судилося мати власний герб, проте, вважає дослідниця-ентузіаст, кожен може докопатися до найглибших коренів свого генеалогічного древа і дізнатися, чим займалися його предки хоча б століття-два тому. «Це неймовірно цікаво, — стверджує пані Уляна. — Коли я збирала матеріали для книжки про свого дідуся — отця-каноніка Антонія Казновського, знайомі дивувалися, куди я поділася, що мене ніде не видно? А я поринула у зовсім іншу епоху і ніби заново пережила казкові епізоди свого раннього дитинства. Переді мною, як у документальному кіно, із підсвідомості випливли тогочасні постаті, оселя доньки Миколи Лепкого — середнього брата Богдана Лепкого, дідусева плебанія (обійстя греко-католицького священика. — І.К.) із найдрібнішими деталями інтер'єру».

Вдячна шана до видатного українського композитора і хорового диригента, народного артиста України Анатолія Пашкевича, у сороковий рік із часу написання ним реквієму «Степом, степом», уперше зібрала на його батьківщині — у Баранівці на Житомирщині — таку кількість рідних, друзів, творчих побратимів і земляків.

Герой України, заслужений архітектор України, заслужений працівник культури України Лесь Силин вiдiйшов у вiчнiсть на 94-му роцi життя. Лесь Панасович був постійним автором «України молодої».

За мудрою врівноваженістю і доброзичливою вдачею Івана Михайловича, як з'ясувалося після тривалого з ним спілкування, приховується непосидюща й азартна натура. «Хтось днював би і ночував на риболовлі чи полюванні, — каже він, — когось не відірвеш від оксамитових столів казино, а мене до глибини душі причаровує сад. І чим довше займаюся пошуком і щепленням нових сортів, тим більше захоплююся».
На моє запитання «Скільком деревам і кущам він дав життя?» співрозмовник відповів не відразу: «За тридцять років, якщо враховувати і роботу на розсаднику в Жукові, може, й мільйон набереться».
Уявити таку неймовірно велику кількість одиниць доданої довкіллю флори, мабуть, так само важко, як осягнути нескінченність Всесвіту. Однак, спостерігаючи за тим, як віртуозно, упродовж двох-трьох хвилин, кількома точними рухами, схожими на рухи досвідченого хірурга, пан Іван щеплював живці голубої смереки до тендітних стовбурів смереки звичайної, охоче вірилося, що одиниця із шістьма нулями — реальна цифра.

Ганна Петрівна Бондар живе у селі під самісінькою Полтавою. Навіть у «міській» квартирі п'ятиповерхового будинку, спорудженого тамтешньою (тепер уже, на жаль, «напівлежачою») біофабрикою, на якій пропрацювала три десятиліття. А народилася 1923 року в «класичному» полтавському селі Лиман Другий, що поблизу Решетилівки. Тієї самої, яка відома всьому світові передовсім унікальною вишивкою «білим по білому». Хоча полотно долі уродженки благодатного краю ткалося переважно з чорних ниток. Можливо, навіть із найчорніших у новітній історії нашого народу. Чи не для того «зав'язувалися» ті нитки у вузлики на цій жінці, щоб вона пройшла всіма колами пекла, запам'ятала все і розповіла нащадкам про те, чого не хочуть помічати сьогоднішні плакальники за «світлим минулим»...

До цього відрядження я була переконана, що тільки моє рідне Полісся зберегло ще прадавні, прадідівські весільні традиції. Може, тому, що поліщуки пізніше «добігли» до цивілізації і це коріння не вдалося збороти новітнім звичаям.
Хоч із сумом доводиться констатувати: наше весілля нині вже мало чим нагадує колишнє яскраве дійство. Феєрверки, естрада, фото і відео витіснили головну його сутність. Бажання наречених зробити «щось таке», що ще ні в кого не було, і так, як книжка пише, перетворює весільне дійство у безлику і велику вечірку, де всі п'ють, жують і не дочекаються, коли можна буде провітритися на вулиці. Із відходом у світи інші цілого покоління старших людей, які берегли традиції й знали звичаї та пісні, збідніло й наше весілля, хоч столи вгинаються від сучасних наїдків, а душі — немає...
Пощастило хіба тим селам, де збереглися фольклорні колективи, які записали від старожилів весільні обряди свого регіону й не дають їм канути у Лету. Перемилю щодо цього справді пощастило. Гурт «Перемильські переспіви» і місцевий аматорський драматичний колектив перемильське весілля перетворили на виставу, якою будуть незабаром насолоджуватися навіть мешканці української столиці. Бо саме перемильці представлятимуть Горохівщину в Києві на фестивалі зеленого туризму, де частуватимуть глядачів і весільними піснями, й наливочкою, і короваями. Я потрапила в Перемиль, коли сільські артисти готувалися до цієї поїздки. Те, що почула й побачила, кардинально змінило мої стереотипи про глибинку горохівську. Виявляється, остання не гірше зберегла свої місцеві звичаї, а може, ще й краще! Бо коли розповіли артисти, що у них на весіллях витворяють, — не вірилося, що цей дивовижний куточок біля славного Берестечка міг уціліти й вистояти у вирі сучасності! А несподіванки розпочалися з Миколи...

Чи то епоха радикально змінилася з часів Сулеймана ІІ, чи українки втратили здатність причаровувати гарячих близькосхідних хлопців, але все частіше набувають розголосу не дуже приємні історії про невдалі, так би мовити, міжцивілізаційні шлюби наших землячок із представниками інших вірувань. Чергову таку історію повідала прес-служба Управління СБУ в Луганській області. Як прийнято у таких випадках, змінивши справжні імена...

Нетиповий симбіоз медицини і музики, майже в ідеально рівних пропорціях, для 41-річного Олеся Семчука — звичний і дуже комфортний спосіб самовираження. «Вранці просинаюся лікарем, — зізнається він, — а ближче до вечора в мені прокидається співак. Зрештою, обидва ці заняття доповнюють одне одного, бо я спеціалізуюся «на голосі», одягаючи і білий халат, і концертний фрак».
Хто чує пісні чи арії у його виконанні, ні за що не хоче вірити, що голос співака не шліфували професори консерваторії і що за його плечима — лише дитяча музична школа по класу скрипки в невеликому підгірському селищі Рожнятів на Прикарпатті. Що ж до наукових пошуків отоларинголога-співака, пов'язаних зі спектральним аналізом голосу, можливостями його моделювання та тренування, то про них поки що відомо вузькому колу фахівців. Хоча шеф співаючого лікаря — професор Василь Попович — сподівається, що результати досліджень асистента Семчука можуть сколихнути науковий світ.