Анатолiй Пашкевич i Раїса Кириченко. 1969 рiк.
Вдячна шана до видатного українського композитора і хорового диригента, народного артиста України Анатолія Пашкевича, у сороковий рік із часу написання ним реквієму «Степом, степом», уперше зібрала на його батьківщині — у Баранівці на Житомирщині — таку кількість рідних, друзів, творчих побратимів і земляків.
... Скільки довелося колись чути захоплених і емоційних розповідей Анатолія Максимовича про батьківські пороги, а оце вперше трапилася нагода відвідати його рідний куточок житомирського Полісся. З траси Київ—Чоп у напрямку селища Довбиш, де народився композитор, ніби припрошують на весняні гостини стрункі сосни та лагідні берізки обабіч шляху. До благодатних витоків творчості свого «батька», як його називали навіть старші за віком хористи, приїхав із концертом і Чернігівський державний народний хор — останній із численних колективів, які підняв і возвеличив великий майстер народного мелосу.
... Перебираючи в пам'яті прижиттєві спогади Пашкевича про Довбиш, без вагань знаходжу Будинок культури. Саме на цьому місці стояв колись клуб місцевого порцелянового заводу, де 1962 року 24-річний заповзятий юнак із баяном у руках організував і уславив один із перших своїх співочих колективів. Знайшлися і живі свідки тих подій. Із зворушливою теплотою згадують свого непосидючого ровесника колишні учасниці ансамблю — Станіслава Олексіїївна Меєр, Марія Володимирівна Рахобінська та Софія Тимофіївна Зінчик.
— Після служби на Північному флоті Анатолій спочатку працював у Баранівці, а потім його запросили до нас. Ондо Галя розповідала, що вже в армії він написав свою першу пісню «Блакитна хустина» і йому тисячу рублів грошей дали. До приїзду Пашкевича в нас, у школі, вже був хор із 70 душ, а він послухав усіх, перебрав по голосах і залишив усього 24. Жили ми тут, по сусідству, на одній вулиці — Тамара Жуліна, Толя Пасічник, солістом ансамблю був кум Пашкевича — Василь Вовк. Тут Толік і свою майбутню дружину зустрів, Валю Хмарук, теж дуже активну і здібну учасницю художньої самодіяльності. Цікавий такий був хлопець і дуже талановитий. Оце, бувало, придумає якусь мелодію чи ноти підбере й посеред ночі у вікно до нас стукає: «Виходьте, будемо пробувати співати». І співали, а як щось виходило путнє, то тоді він уже далі працював над мелодією. А виконували ми тоді і «Цвіте терен», «А льон цвіте». А була ще композиція, якою ми відкривали концерт і прославляли нашу довбиську порцеляну:
... Ви ж не гайтесь — вибирайте,
Всі як золото блищать.
І про Довбиш ви згадайте
Наших хлопців і дівчат!
Живий ще, слава Богу, і колишній директор Довбиського Будинку культури, заслужений працівник культури УРСР Олександр Козловський. Ось і його невеликий спогад: «Пашкевич прийшов до нас ще зовсім молодим, зі своїм знаменитим баяном і став акомпанувати ансамблю. Справи йшли непогано і, здається, у 1963 році ми поїхали в Київ на фестиваль. Виступали в колишньому Жовтневому палаці і так зачарували киян, що сам Григорій Гурійович Верьовка прийшов до нас за куліси, привітав і поцікавився : «Що це у вас за керівник такий, молодий і талановитий? Чи давно він у вас працює, що так на баяні вправно грає?». Ми відповіли : «Неповних два роки». І тоді великий митець сказав i справді пророчі слова про Анатолія Пашкевича: «З цього хлопця вийде велика людина!». Через кілька років нашому ансамблю присвоїли звання «народного»...
...А починалося все з тульського баяна, який у тяжкі повоєнні роки був неабиякою цінністю навіть для професійних музикантів. Майже 60 років тому, зрозумівши, що їхній непосидючий і впертий Только серйозно «захворів» музикою, а трофейна скрипуча гармошка-«вєнка» вже не влаштовувала хлопця, батьки, ледь тамуючи сльози, наважились продати єдину корову-годувальницю Лиску, аби купити хлопцеві справжній музичний інструмент. І не пожалкували: з тим баяном він вивчив самотужки найскладніші, зокрема й класичні твори, з ним не розлучався багато років і написав не один пісенний шедевр.
...З меморіальної дошки на фасаді Баранівського районного Будинку культури у присутності сотень гостей і земляків спадає біле покривало: «У цьому Будинку починав свою творчу діяльність народний артист України Анатолій Пашкевич». Уквітчаний вишневим цвітом, той самий баян, як квінтесенція цього пам'ятного дійства, стояв тепер на сцені, куди 1955 року прийшов працювати 17-річний юнак. Зворушливою емоційною хвилею батьківську землю огорнули чаруючі мелодії, які визначили цілу епоху в новітній історії української пісенної культури — «Степом, степом», «Мамина вишня», «Виростеш ти, сину», «Хата моя, біла хата», «Ой ти, ніченько»... З особливим трепетом виконали їх місцевий народний аматорський хор «Прислуч» ( керівник В'ячеслав Шляхтенко), ансамбль «Фарби» з Олевська, Чернігівський державний народний хор під орудою Володимира Коцура, окремі виконавці. На вечір пам'яті Анатолія Пашкевича, чудово організований місцевою адміністрацією, завітали друг дитинства, колишній директор знаменитого Баранівського порцелянового заводу Борис Стремоухов, художній керівник і головний диригент Поліського ансамблю «Льонок» Іван Сльота, керівник Черкаського державного народного хору Леонід Трохименко, сестра Анатолія Максимовича Ольга, дружина Валентина з дочкою Оксаною і двома онуками, остання дружина Тетяна Костановська з Чернігова, а також митці з Черкас, Луцька, Житомира і Києва. Була серед гостей і остання з легендарної трійки солісток Черкаського хору «епохи» Пашкевича — Євгенія Крикун.
— Це було у 1967 році, — розповідає пані Євгенія. — На той час я була вже солісткою Гуцульського ансамблю пісні і танцю, де працював і мій чоловік. Якось захворіла і поїхала в санаторій «Україна» під Черкасами. А перед цим чоловік принагідно порадив мені: «Може прослухаєшся там, у Черкасах, і якщо приймуть, то буде ближче додому». Наступного дня приходжу у філармонію і запитую у чергового: «Де у вас тут можна прослухатися?». А той показує — «Он якраз Анатолій Пашкевич, керівник Черкаського хору». Сидить такий симпатичний молодий чоловік із борідкою, а я до нього — «Можна мені прослухатися у вас?». Він приязно глянув на мене і з гумором відповідає: «Звісно, можна, давай, що ти там умієш співати? А ну, «Цвіте терен». І я як заспівала! Він аж очі витріщив і бігом — дирекцію, худруків і ще там когось, цілий консиліум позбирав, щоб послухали. Словом, взяли мене без заперечень, а потім і чоловікові запропонували роботу...
Анатолій Максимович писав здебільшого для Олі Павловської і Раї Кириченко. Часто свої перші пісні, написані у Черкасах, він «перевіряв» на нас із Раєю. Як солістка, я співала і «дублювала» досить популярні твори, зокрема і «Степом, степом». Ну а в наші непрості часи, як і багатьом моїм співвітчизникам, довелося й за кордоном попрацювати сім років: це було у Детройті , США. Організували ми там український ансамбль «Дзвени, пісня», об'їздили з ним усю центральну частину Сполучених Штатів і Західну Канаду, виступали по церквах і по українських громадах. 2002 року повернулася у Черкаси і попросилася знову у філармонію — старі кадри, мовляв, не підводять... Як і раніше, більше люблю ліричні і жартівливі пісні, співаю і репертуар Раїси Кириченко, ці пісні до вподоби мені і за змістом, і за настроєм. Особисто для мене, здається, у 1993 році Анатолій Максимович написав пісню «Я твоє останнє літо» на вірші Миколи Томенка. До речі, у нашому місті, яке стало для нього справді «зірковим» і де Пашкевич знайшов свій вічний спочинок, він написав і свої останні пісні — «Тече Дніпро», «Черкаський край» на вірші Миколи Негоди і «Дзвенить струна» на слова Петра Запорожця... Зараз таких як Пашкевич немає. В нього що не пісня, то був шедевр, написаний від душі і від щедрої української природи...
... А надвечір у Баранівці звучала ще одна пісня — «Цвіте терен», яку так любив Анатолій Максимович. Біля старенької батьківської хати, яка, напевне, колись стане таки музеєм композитора, під урочисто-пахуче цвітіння вишень її заспівали учасники Чернігівського народного хору. Відтепер таке пошанування великого митця на його батьківщині стане традиційним...
Анатолій Максимович Пашкевич народився 11 лютого 1938 року в селі Довбиш Баранівського району на Житомирщині. Спочатку працював слюсарем на Баранівському парцеляновому заводі, потім служив у Військово-Морському флоті, навчався на Вищих музичних курсах. Був художнім керівником Волинського державного хору, диригентом, а потім і художнім керівником Черкаського державного заслуженого українського народного хору. Автор пісень «Степом, степом...», «Мамина вишня», «Пісня про Волинь», «Чебреці», «Лебеді материнства», «А мати ходить на курган», «Батькове серце», «Гуси летіли», «Хата моя, біла хата». Помер 11 січня 2005 року.
Андрій Малишко:
— Для пісні що головне? Простота і мелодійність, динамічність оповіді, особливо для так званої «сюжетної пісні». Кожна зайва деталь відволікає. Надмірно складний образ — теж. Ви знаєте, я чимало пісень написав. І все ж іноді шкодую, що не я склав «Степом, степом».
(«Малишкові дороги». Київ, 1975 р.)
Олесь Гончар:
— Чули пісню «Степом, степом» у виконанні черкасців? Поет і композитор обезсмертили нею себе!»
(журнал «Україна», №1, 1970 р.)
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
