Як Микола у Вербень доплавався

      До цього відрядження я була переконана, що тільки моє рідне Полісся зберегло ще прадавні, прадідівські весільні традиції. Може, тому, що поліщуки пізніше «добігли» до цивілізації і це коріння не вдалося збороти новітнім звичаям.

      Хоч із сумом доводиться констатувати: наше весілля нині вже мало чим нагадує колишнє яскраве дійство. Феєрверки, естрада, фото і відео витіснили головну його сутність. Бажання наречених зробити «щось таке», що ще ні в кого не було, і так, як книжка пише, перетворює весільне дійство у безлику і велику вечірку, де всі п'ють, жують і не дочекаються, коли можна буде провітритися на вулиці. Із відходом у світи інші цілого покоління старших людей, які берегли традиції й знали звичаї та пісні, збідніло й наше весілля, хоч столи вгинаються від сучасних наїдків, а душі — немає...

      Пощастило хіба тим селам, де збереглися фольклорні колективи, які записали від старожилів весільні обряди свого регіону й не дають їм канути у Лету. Перемилю щодо цього справді пощастило. Гурт «Перемильські переспіви» і місцевий аматорський драматичний колектив перемильське весілля перетворили на виставу, якою будуть незабаром насолоджуватися навіть мешканці української столиці. Бо саме перемильці представлятимуть Горохівщину в Києві на фестивалі зеленого туризму, де частуватимуть глядачів і весільними піснями, й наливочкою, і короваями. Я потрапила в Перемиль, коли сільські артисти готувалися до цієї поїздки. Те, що почула й побачила, кардинально змінило мої стереотипи про глибинку горохівську. Виявляється, остання не гірше зберегла свої місцеві звичаї, а може, ще й краще! Бо коли розповіли артисти, що у них на весіллях витворяють, — не вірилося, що цей дивовижний куточок біля славного Берестечка міг уціліти й вистояти у вирі сучасності! А несподіванки розпочалися з Миколи...

Бо свекрухи — як лихі мухи

      Микола Максимюк став весільною знаменитістю не відразу. Це вже зараз його запрошують на весілля не лише на Горохівщині, а й у сусідні Рівненщину та Львівщину. «Замовляють» Миколу загодя, щоб накладок не було. А спочатку не всі навіть односельчани «в'їхали», що це отой Максимюк придумав? У селі його кличуть Коля Боженька. Так сказав хтось — і приліпилося. Він же склав цілу поему у віршах, якою зустрічає на дорозі молодих, коли вони йдуть після вінчання з церкви. У селах завжди хлопці переходили молодих на дорозі, виставляючи стола із відром води. Відкупного отримували самогонкою, це вже хто скільки дасть. А дядько Коля переходить по-своєму: у гарному козацькому вбранні, зі снопом пшениці й калини в руках. І поки не повіншує всіх учасників весільної забави — не пропустить. Добрих, щирих слів вистачає у нього для всіх: і для молодого князя з княгинею, і для свашок, сватів і весільних господинь. І навіть для свекрухи. Ось як він жартівливо повчає молоду:

      Щоб ти вміла шити, прясти,

      Та й у свекрухи добре вкрасти.

      Бо свекрухи — як лихі мухи:

      І така тобі, доню, власть,

      Що як не вкрадеш —

      То їй-бо, доню, ніколи нічого не дасть.

      Бо ж недаром у народі співають:

      «Чого бджоли не йдуть в поле,

      Чого не рояться?

      А чого дівки заміж не йдуть?

      Бо свекрух бояться!»

      І ллються віншування з вуст і вусів козацьких Миколиних — як пісня співається. Щоб самим переконатися, завітали до обійстя Максимюків, наївно сподіваючись, що в гарячу весняну днину господар удома сидить. Дружина забідкалася, бо щойно хазяїн підводою в поле гній на пай повіз.

      — Якби він знав, що ви приїдете, — він би зранку нічого не робив, на призьбі чекав би.

      Керівники драматичного колективу Лариса Лейбик та «Перемильських переспівів» Віра Динисюк підтвердили, що так би й було. Бо треба знати їхнього Миколу. Для нього поспівати чи у виставі зіграти — свято, заради якого він тобі що хочеш зробить. Готували нещодавно прем'єру вистави «Фараони» (на другий день Великодня порадували село прем'єрою), і стріха для хати, для декорацій, треба була.

      — Наш Микола пішов на Стир, ще лід був, очерету нарізав, подивився, як плести стріху, — і таку сплів, що ах! Треба були цибуля, часник, щоб ту хату якось прикрасити, — він селом побіг, бабів вінки цибулі з горищ змусив познімати, назбирав усе, що треба. Ніколи він не підвів колектив. Щоб так людина горіла і жила тим — такого ще не бачила, — дивується режисер Лариса Лейбик. — Часом на репетиції щось не виходить, іноді накричиш, зірвешся, а він навіть не образиться, бо розуміє. На таких людях і земля тримається, і культура.

      Щоб ми довго не чекали, дружина поїхала в поле велосипедом кликати чоловіка. Коли Микола побачив, що жінка їде, — у нього серце ледве не стало. А ще як побачив на подвір'ї машини — ну все, щось удома трапилося!

      — Ну й налякали ви мене! Серце ледве не розірвалося, — захеканий чоловік привітався з нами і пішов бігом переодягатися.

      За кілька хвилин, не без допомоги Галини Іванівни, на порозі вже стояв оновлений Микола — сяючий, зі щирою посмішкою козак у козацькому вбранні і... картатою сумкою в руках, у якій лежало ще кілька вишиванок.

      — Та ми ж нікуди не їдемо! — пояснили дівчата Миколі. — Тут будемо співати.

      Як солдат готовий був Максимюк уже кудись летіти, їхати, співати. Ось вона, справжня самовідданість!

      Микола умить заговорив, увійшовши у роль. Це ж скільки треба мати в душі горіння, щоб, прийшовши увечері з поля, скинути чоботи, переодягнутися і бігти до Будинку культури на репетицію?! Замість того, щоб лягти, телевізор подивитися.

      Оженився у вісімнадцять, а дружині було... п'ятнадцять!

      Але тільки за хорошої жінки чоловік у селі може дозволити собі таку розкіш, як їздити, співати, на сцені грати чи то у жнива, чи в посівну гарячу пору. Он уже намилився із дівчатами й перемильським весіллям до Києва їхати. Те, що Миколі із дружиною пощастило, видно неозброєним оком. Бо у свої майже шістдесят виглядає він, тьху-тьху, як не кожен парубок. У сорок літ уже дідом став і має нині вісім онуків, і всі — козаки! А Галина Іванівна бабусею стала, ще тридцять сім не було. Отакі молоді та ранні!

      — І як це вам так вдалося, пане Миколо? Напевне, дівка була дуже вже гарна, якщо женила вас ще до армії?

      — Дуже гарна. Плавав на вечорниці через річку у Вербень (це вже Рівненщина), плавав, і все до одної дівки. І доплавався. Женився у вісімнадцять із хвостиком. А Галі було п'ятнадцять років і чотири місяці.

      — Нічого собі! І як же її мама так рано заміж відпустила?

      — Відпустила. Не дуже противилась. А у нас то не дивина була, бо ще такі ранні пари були.

      — Кому армія, кому наука, а вам — женячка припекла?

      — Виходить, що так. Пішов в армію, а дружину з дитям в хаті саму залишив. Ми з першого дня жили окремо від батьків. Оце все нажили своїми руками. Троє діточок, восьмеро онуків.

      — Він навіть сина й доньку назвав поетично — Руслан і Людмила. Красива була Галя в молодості, ми пам'ятаємо. Тонюсінька, з лиця хоч воду пий, — згадують колєжанки по творчому цеху.

      Сільський голова Надія Маселко про Максимюків каже, що вони всі були з господарів. Не дуже багатих, але тих, що лад усьому вміли дати. Майже 15 років Микола працював на фермі... дояром. Потім взяв свої паї і почав сам господарювати. Обробляє нині вісім гектарів, і всі засіяні, нічого не облогує. Чим же такий масив земельний обробити? Коники виручають, їх у нього два, а було три. Є в господарці три корови, свиней, може, з шістнадцять — є біля чого ходити. Працює вся сім'я: син із невісткою, дід із бабою, і навіть найменші Максимюки — 7-річний Роман і 12-річний Андрійко — роботи не цураються. Посіяли торік майже два гектари цукрових буряків, заробили 80 мішків цукру, а тепер немає де його подіти. Цього року вирішили даремно не надриватися — посіяли лише 40 соток. Побачимо, як цінуватиме держава далі тяжкий селянський труд...

      Радіє дідове серце, що онуки теж гарно співають і на баяні вчаться грати. Дружина і дочка співають багато літ у церковному хорі. А дід Микола мріє зіграти ще в... трагедії. Хочеться йому, щоб поставили «У неділю рано зілля копала», він там собі роль цигана пригледів.

      — Зіграємо, Миколо, — запевняє пані Лариса. — Я, наприклад, мрію ще і Шевченка поставити. Все у нас буде.

      У репертуарі сільського театру — чотири повноцінні вистави, багато уривків із різних п'єс, інсценівки із їхнього сільського життя. Нещодавно колектив виступав перед поважною комісією, зробивши серйозну заявку на звання народного. І подумалося: а який ще народніший театр буває? Чи народніший артист, ніж Микола Максимюк? На тлі руйнації культурно-соціальних об'єктів на селі і повного занепаду сільської культури ця пошесть Перемиль не зачепила. І соціальна сфера тут як лялечка, і колективи творчі працюють. Великою мірою це залежить і від сільської влади. В особі сільського голови Надії Маселко сільські артисти знайшли справжнього однодумця й соратника. Дмитрівна, як називають вони свою головиху, теж може вночі не спати, щось придумати й наступного дня прибігти до них із новою ідеєю. Давно перевірено на практиці: де люди на роботі горять — там не буває сіро і нудно.

Перемиль у цьому теж переконався

      ...Знатні сільські коровайниці Віра Денисюк, Валентина Колбасюк і Ганна Придальна вже печуть свої короваї, як золото, щоб частувати гостей у Києві на «Перемильському весіллі». А весілля тут справді неповторні. Коли коровай ділять, «кінь» починає гостей веселити: двоє чоловіків у ролі коня чудять, потім ряджені молодий і молода займають місце справжніх наречених, і починаються жарти, примовки. Викуп братом коси молодої і «корона» супроводжуються піснями, яких я ніколи і ніде більше не чула.

      — Невже все оце збереглося і є на ваших весіллях зараз? — ще не вірю й перепитую у місцевих культпрацівників.  

      — Звичайно, є. Не скрізь і не в повному обсязі, може, але якщо є кілька старих жінок, то всі пісні співаються і звичаї дотримуються. «Корона» і викуп коси — то обов'язково.

      А Микола Максимюк обов'язково побажає молодим, щоб вони «гроші міряли мискою, а діток своїх колихали колискою», і щоб до року дав їм Бог дитятко до боку. Скільки весіль він перейшов із цими та іншими приємними словами — уже з ліку збився. Сотні, може, дві за десять літ набереться. І не набридає це чоловікові. Є люди, які жити не можуть, щоб людям радість не подарувати...