Приводів побалувати себе й інших десертом не злічити. Якщо ви песиміст — солодке допомагає відігнати депресію. Якщо оптиміст і кожен день для вас — свято, у вихідні — світлий день у квадраті.

Заглавне визначення — Марії Матіос. Прочитати його можна не лише у «Кулінарних фіглях», а й у блозі одного з кулінарних співтовариств. Дописувачка, як потім з’ясувалося, Світ­лана Бідношея не привласнює собі чужої слави: дослівно цитує рецепт торту «Дамські пальчики» з ліричною преамбулою письменниці, яка в цьому конкретному випадку застерігає від кулінарних імпровізацій. Бо тоді «вийдуть не пальчики, а тещин язик». Отже, «Дамські пальчики». Наливаємо у каструлю 1,5 склянки води. Додаємо 150 грамів масла. Коли маса закипає, додаємо 1,5 склянки муки, добре розмішуємо і знімаємо з вогню. Чекаємо, поки вистигне. Тоді поступово вбиваємо шестеро яєць. Через кулінарний шприц або дірочку в поліетиленовому мішечкові на холодне деко, змащене смальцем, витискаємо тісто довжиною із мізинець чи вказівний палець і печемо в не дуже гарячій духовці.

Якось син письменниці Марії Матіос Назарій сказав матері: «Якщо у нас така смачна домашня кухня, ми ж не егоїсти, хай і інші скористаються твоїми рецептами». І запропонував написати кулінарну книгу. Так з’явився «Фуршет від Марії Матіос», у якому письменниця поєднала літературний хист та свій кулінарний досвід. Виданий 2002 року «Фуршет...» уже став раритетом. Натомість перероблений варіант книги — «Кулінарні фіглі» — читачі мають задоволення тримати у руках iз минулого року.

Дехто з гурманів печериці не вважає справжніми грибами. Звичайно, вирощують їх у промислових умовах, для них навіть світло не потрібне. І запах та смак мають не такий потужний, як трюфелі чи білі гриби. Але у печериць є суттєва перевага: вони — ніжні, і свіжими їх можна готувати 365 днів на рік.

Сьогодні на великих вітчизняних ринках, де продають спеції та східні делікатеси, ви знайдете карамелізоване кунжутне насіння у вигляді пряників. А розфасований кунжут продають ледь не в кожному супермаркеті. Білий, коричневий, червонястий чи чорний — такі кольори мають понад десяток сортів рослини, і всі їх можна споживати, хоча темні — найароматніші. Накуповувати про запас кунжут не варто: насіння з великим вмістом олії швидко псується і втрачає смак. Натомість кунжутна олія доволі довго зберігає горіхово–олійний шарм.

Ті, хто бачив виставу «Сеньйор із вищого світу» в постановці театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв», пам’ятають, як Леоніда Папагатто (Анатолій Хостікоєв), бажаючи поснідати, каже: «Я вчора приніс цілу купу всіляких наїдків, невже нічого не лишилося?». Його дружина Валерія (Наталія Сумська) відповідає: «Я все віддала сусіду Антоніо, щоб він продав, бо без грошей нічого не можна купити». «Що ж тоді їсти?» — не вгамовується сеньйор і чує у відповідь: «Драже! Усередині — мигдаль».

А що і як їдять та хто готує в акторській сім’ї Хостікоєва та Сумської?

Минулої п’ят­ниці на ХІІІ Ки­їв­ському міжнародному книжковому ярмарку у літератур­ній кав’ярні поетеса, дитяча письменниця та голов­ний редактор «Видавництва Старого Лева» Мар’яна Савка готувала галицький борщ.

Мало хто знає, що ківі, однойменний iз новозеландською маленькою пташкою екзотичний плід, — це творіння рук селекціонерів. Виявляється, в Китаї росла собі дикоросла ліаноподібна актинідія з маленькими плодами, що мали ніякий смак. Ботаніки вивезли рослину в Нову Зеландію і, довго чаклуючи, змогли збільшити втричі плоди і збагатити їх смаком суниць, ананаса та аґрусу одночасно. Крім смакового розмаїття, плід ківі — це поклади вітаміну С.

Історики стверджують, що червоний борщ з’явився на столах наших пращурів десь із Х століття, відколи на слов’янських землях почали вирощувати червоний буряк. Страва, за якою нині в цілому світі ідентифікують українську національну кухню, за тисячоліття помітно змінилася. Спочатку основою червоного борщу був буряковий квас, далі у страву за капустою та корінням (морквою і петрушкою) увійшла квасоля, потім — картопля. Помідори в борщі, а інколи баклажани і солодкий перець — це уже ХІХ століття.

Давня англійська приказка безапеляційна: «Той, хто бачить фенхель і не збирає його — не людина, а диявол». Цей суворий вирок диктувало переконання, що названа рослина мала надзвичайну чудодійну лікувальну силу. Англійський парламент у 1739 році навіть зобов’язав сера Стефенсона відкрити нації секрет його іменних ліків, що готувалися на основі фенхеля та допомогали при ниркових недугах. За газетну публікацію рецептури фармацевт–знахар отримав п’ять тисяч фунтів стерлінгів. Це яскравий приклад того, що фенхель, назви якого на санскриті означають «рослина з сотнею квітів» і «та, що має солодкий запах», — помітна культура. Тому він не міг не потрапити у страви. Як вишукані прянощі й ефективні ліки насіння фенхеля цінували ще древні римляни, греки, індійці та китайці. Вирощувати на полях рослину почали у середні віки. Тепер її плантації є в Єгипті, Японії, США. Країни Малої Азії та Південної Європи — споконвічна територія фенхеля. І саме там його першими почали споживати.