Спочатку я побачила його «Червону шапочку» — відверту й провокативну. Календар із зображенням відомої скульптури Олександра Рідного висів у гуртожитку харківських студентів–журналістів, які вважали його великим експериментатором і провокатором. Дещо пізніше я почала пов’язувати його ім’я зі скульптурами, які звично й без жодного виклику розмістилися на вулицях Харкова: височезний Монумент незалежності України, пам’ятник першому харківському «губернатору» Щербініну (у співавторстві з Анною Івановою), срібний усміхнений Гагарін біля магазину електроніки і ось зов­сім нещодавно — Меморіальний комплекс пам’яті жертв Голодомору, за який Рідний отримав із рук Президента орден «За заслуги» ІІІ ступеня.
Олександр Рідний лишається скульптором, який вправно балансує між мистецтвом офіційним і виставковим. Може, тому він ніколи не повторюється, не боїться змінювати матеріал (дерево, пір’я, залізний «секонд–хенд», скло, пластик) і впевнено тримається у трійці найкращих українських скульпторів?

Новорічного настрою — нуль. Звісно, на нього впливає набридливе слово «криза» в усіх інформаційних повідомленнях (оскільки їх уже ніхто не читає, це слово почали ліпити у «вруби» й заголовки). Авжеж спричинюється до сум’яття і невитравне відчування останніх днів грудня як днів сесійних, а отже, нервових і перестрашених. Екзаменувати себе на кількість прочитаних за рік книжок, переглянутих фільмів, прослуханої музики, відвіданих виставок і вистав — справа начебто приємніша, але так і бачиш перед собою страшного викладача, знавця культурної ситуації в Україні, який каже: «Недочитали, пані!».

Харківська міська художня галерея імені С. Васильківського за 12 років свого існування змогла стати в місті повноцінним постачальником новин, сенсацій, імен. Кудись зникла офіціозна назва, лишилося народне — «муніципалка».

Павла Макова знають у всьому світі. Коли кажуть, назвіть 10 сучасних українських художників, його ім’я звучить у першій п’ятірці. Любов Макова — офорти і гравюри, рідкісний вид графіки, трудомістке, штучне мистецтво. Ще Павло Маков захоплюється метафорами (сад, мішень, троянда, книга...) і деталями (недарма на своїй празькій виставці Маков пропонував глядачам скористатися лупами). Його можна називати колекціонером часу, бо в його твори проникають старі квитанції, рахунки, сторінки зі щоденників і записників. Павло Маков трошки містифікатор (хоча — хто його знає), який відшукує свої книжки–альбоми на горищах, у підвалах і старих сараях. Він має свою майстерню в харківському будинку Спілки художників. Ну і ще Маков є дивовижним співрозмовником, який нікому нічого не завинив, а тому може говорити відверто і не уникаючи прізвищ.

Борис Михайлов — фотограф, і він народився у Харкові. Точніше про Боба і не скажеш. Бо, попри свою інженерну освіту і нинішнє проживання в Берліні й Москві, життя Михайлова — це фотографія, а життя його фотографій — це Харків. Саме в цьому місті, що має свою поважну історію фотографії, Боб починав фотографувати, у ньому 70–річний фотограф і сьогодні шукає сюжети для своїх робіт.
Колишній харків’янин Борис Михайлов став особливо популярним після фотосерії «Історія хвороби» (1997—1998), герої якої — харківські безпритульні. Про неї говорили різне: що це ілюстрації до підручників із венерології та хірургії, що це доповнення до книжок Олеся Ульяненка, що це іронія з присмаком трагедії... Але об’єктиву Михайлова належить набагато більше фотографій, навіть, швидше, книжок, бо саме ними фотограф вимірює свою творчість. У його «Незакінченій дисертації» (2000), яку називають серед десяти найкращих книжок світу, відшукаєте багато простих, тривіальних знімків, їх і порівнювати не доводиться з тими світлинами, які дозволяє робити сучасна техніка! Але щось у них є таке забуте, щемке, втрачене... Недарма кажуть, що Борису Михайлову вдалося самотужки створити цілий період в історії фотографії. Премія «Хазельблад» 2000 року — «нобелівка» для фотографів — лише підтвердила: у Боба немає конкурентів. А участь Михайлова в минулорічному Венеціанському бієнале, де були представлені сучасні фото автора, зроблені в Харкові та Шаргороді, довела: Боб — український митець.

П’ятниця. Ранок. Уже котру годину я бігаю Харковом у пошуках Бориса Михайлова. Такий собі перформенс номер один у програмі бліц–фестивалю «Боб–фест». Оскільки наша столиця жодним чином не прореагувала на поважний ювілей Боба (так його віддавна називають друзі і колеги), а у столиці сусідньої держави ще влітку відкрилася ретроспективна виставка на «ВинЗаводі», Харків мав вітати свого земляка нестандартно.
«Боб–фест», який курирував харківський фотограф Андрій Авдієнко (він же — голова Харківської спілки фотохудожників), був замислений кількома українськими арт–інституціями як одноденна презентація сучасного мистецтва Харкова. Головним глядачем і поціновувачем мав стати ювіляр Борис Михайлов, який більшу частину року живе у Німеччині і Росії. У двох автобусах із написом «Боб–фест» Михайлов із митцями, студентами, культурологами, журналістами їздив Харковом — від одного виставкового майданчика до іншого.

На презентації виставки, яка відкрилася до Дня міста, дорогих автівок не було. Але був мер Михайло Добкін, якого досить незвично було споглядати на такому заході. Та й сам Михайло Маркович почувався якось незатишно, хоча двох розкручених митців до Харкова запросив саме він.

Про «КОЛО» ви могли щось чути від харківських музикантів чи поетів, можливо, ви слухали їхню музику на фестивалях «ВДОХ» чи «Печенізьке поле»... Якщо захочете дізнатися про цей гурт більше, раджу вводити в «гуглі» не назву групи, а прізвище їхнього гітариста — Кіуіла, а ще ліпше — Kiuila. Так ви переконаєтесь, що «КОЛО» більше знають в англомовному світі, а Kiuila — це ще й назва першої платівки незвичайного колективу.

Нещодавно Руслана закликала своїх колег вкладати гроші не лише в кліпи. На думку співачки, український слухач заслуговує на те, щоб йому дарували якісне європейське шоу. Бандурист Роман Гриньків теж вирішив податись у шоу–культуру. В такий спосіб, переконаний він, бандуру остаточно полишать асоціації з минувшиною і консерватизмом.

На українські гастролі Руслани чекали так довго, що, мабуть, уже від того мало настати розчарування. Співачка давно обіцяла справжній контрастний душ — музику, абсолютно відмінну від «Диких танців», а ще — дивовижне шоу. Перші презентації проекту «Амазонка» у Львові й Харкові показали, що дикої енергії в Руслани не поменшало. Щоправда, і досі не зрозуміло, для чого штучно перекладати українською англійські композиції («Амазонка» — це україномовна версія європейського проекту Wild Energy). Та й стрази, металеві крила (жінка–кажан, а не амазонка?) і пластмасові віночки на танцівницях зробили шоу не стільки вражаючим, як еклектичним.