Мультимедійна бандура

Нещодавно Руслана закликала своїх колег вкладати гроші не лише в кліпи. На думку співачки, український слухач заслуговує на те, щоб йому дарували якісне європейське шоу. Бандурист Роман Гриньків теж вирішив податись у шоу–культуру. В такий спосіб, переконаний він, бандуру остаточно полишать асоціації з минувшиною і консерватизмом.

Міжнародний мистецький продукт Романа Гриньківа під назвою «Бандур@PRO» уже частково презентували на фесті «Печенізьке поле», але остаточне його вигранення відбудеться протягом наступного року. Новий проект бандуриста–експериментатора буде комплексним — окрім нестандартної як на такий інструмент музики (Роман грає на своїй бандурі і класику, і народні композиції, і власні імпровізації) і струнного оркестру, візуальне дійство з костюмами й декораціями. «Мета нового проекту, — пояснює бандурист, — запропонувати на суд глядача не просто черговий банальний живий виступ відомого музиканта, а створити перше вітчизняне музично–мультимедійне шоу, яке повністю відповідатиме вимогам світового шоу–бізнесу ХХІ століття».

Презентація «Бандур@PRO» відбудеться восени у Києві. Потому Гриньків має намір показати своє шоу в найбільших оперних театрах України і за кордоном. Також бандурист обіцяє, що це грандіозне дійство вийде на відео– та аудіоносіях.

— Кобзу, гусла, бандуру ми сприймаємо як старовинні музичні інструменти. Напевне, колись і скрипка, і барабани такими вважали...

— Вони швидше подолали шлях осучаснення. Для української бандури потрібне одне: щоби українські музиканти не топили одне одного, не ворогували поміж собою. Кобзарський цех не хоче сприймати те, чого не вміє. Недостатньо лише відростити вуса й вийти на сцену з інструментом. Українські кобзарі розрізнені через брак належної освіти. Стару освітню систему назвали радянською. Але ж, якщо відкинути ідеологію, тоді була можливість щось викохувати для свого серця. Це психологічна, особиста проблема, але не мистецька. Деякі кобзарі нагадують мені професорів, що досліджують щось у своїх пробірках. Але таку музику можна сприймати як культурологічне дослідження, етнолекцію, але це не сценічна музика, вона не слухається. У нас є бандуристи з прекрасною освітою, але їм не вистачає менеджменту. Творчість Тараса Компаніченка мені дуже імпонує, але ж він теж не визнаний! За кобзарське мистецтво в нас відповідають чиновники. Потрібно таким людям, як Тарас, дати можливість працювати. Такі проблеми є в усіх спеціальностях, тому це ще не клініка.

— Мені завжди здавалося, що автентична музика подібна до молитви, в якій нічого не можна змінювати... Як цю думку прокоментує трансформатор кобзарської традиції Роман Гриньків?

— Якщо говорити про енергію, то я теж намагаюся не бути від’єднаним від неї. Я не граю псалми й традиційні кобзарські твори. Там дійсно вже все зроблено і нічого змінювати не треба, бо через цю музику очищуєшся. Я ж докладаю всіх зусиль, щоб зробити щось нове в репертуарі мого інструмента. Та й сам інструмент для цього потребує змін.

— Ви кобзар чи бандурист? Вважається, що кобзар — це найвища сходинка оволодіння інструментом і його філософією...

— Я бандурист, а історія про кобзарів — це добрий «груз» для романтичних дівчат або чиновників, яким потрібно відмити гроші. Ми втратили кобзарську харизму. Той, хто себе так називає, має жити за іншими правилами. Не лукавити, не зраджувати заради грошей. Я теж не переступаю деяких моральних законів кобзаря, які мені передав ще мій дід. Сьогодні треба не кобзарство піднімати, а тих людей, які ще вміють щось робити.

— Для вас бандура — сакральний інструмент?

— Ой, які ви ліричні! Сакральність, звісно, ніколи не зникне. Але передовсім цей інструмент не пробачає лихих думок, а ще — поганої підготовки. Я не боюся вийти на сцену, бо мій інструмент, навіть коли світло вимкнуть, звучатиме. Електрогітара не гратиме. Ось вам і сакральність.