У Тбілісі я живу на проспекті Александра Казбеґі, тому, як–то кажуть, сам Бог велів навідатися на батьківщину письменника — в родинний дім, що став музеєм, у містечко, якому його предок дав ім’я, в гори, демонізовані Лермонтовим, і до вершини, де страждав Прометей. Тобто подорож у Степанцмінда дає унікальну можливість відчути різні стилі й епохи в одному місці й порівняти, наскільки все змінилося з тих пір.

Другим чудом грузинського реформування (після славнозвісних змін у поліції, зокрема й боротьби з корупцією), може стати туристична галузь. Ще на початку 2000–х Грузія переживала період справжньої руїни: Тбілісі справляв враження провінційного пострадянського міста, загубленого десь у 90–х, а Батумі, сьогоднішній «грузинський Сингапур», міг бути локацією для рімейка «Сталкера». Але у 2006–му уряд спрощує візові правила для іноземців — до 90 днів безвізового перебування в країні, подібна система була запроваджена і в Україні; у 2009–му Грузія збільшила термін до року: сьогодні це правило працює для громадян більше ніж 80 держав. Незважаючи на проблемні стосунки з Росією, з березня цього року громадяни РФ також можуть вільно в’їжджати в Грузію (90 днів безвізового перебування, аналогічна норма діє і для українців). Паралельно — за підтримки міжнародних фондів й залучення іноземних інвестицій — реконструюють аеропорти, ремонтують дороги, створюють інфраструктуру: Грузія й сьогодні нагадує великий будівельний майданчик.

Черговим досягненням у туристичній галузі стало входження на ринок авіаперевізників лоукоста Wizz Air, який з 27 вересня здійснюватиме перельоти за напрямком Кутаїсі—Київ. Тепер квиток в один бік коштує 150—260 грн., що в п’ять разів менше за сьогоднішню ціну на рейс МАУ до Тбілісі, чи «Аеросвіту» в Батумі. Минулого понеділка на презентації рейсу від Wizz Air президент Михаїл Саакашвілі пообіцяв неабияку вигоду і грузинам, які полюбляють подорожувати, розповівши про дешеві квитки: 22 євро — до Києва і 20 євро — до Лондона, Берліна й інших міст. За словами Беки Джакелі, заступника голови Національної туристичної адміністрації Грузії, який невдовзі переходить на роботу у Всесвітню організацію туризму, переговори також тривають і з Ryanair.

Навіть за відсутності серйозної фінансово–організаційної підтримки з боку Української держави нашому посольству в Грузії все ж вдалося здивувати публіку заходом, приуроченим до 20–річчя встановлення дипвідносин між обома державами.

Коли з’являється інформація, що в майбутньому художньому фільмі роль оператора виконуватиме Сергій Михальчук, увага такому проекту серед вітчизняних прихильників кіно гарантована, очікування — прогнозовані. Він завоював любов глядачів і повагу колег завдяки зйомкам фільмів широкого спектра: від авторських «Коханця», «Мамая», «Менінів» до тінейджерської драми «До 16».

26 травня Грузія вступила у 21–й рік своєї незалежності. Для відзначення досягнень влада держави, що динамічно розвивається, обрала два майданчики: у столиці проходила виставка досягнень промисловості (у зв’язку з цим експонати — вагон метро і залізнична цистерна — були встановлені посеред центрального проспекту Руставелі, якраз навпроти тепер уже колишньої будівлі парламенту), сам же парламент переїхав у Кутаїсі, де у скляній, за останньою архітектурною модою, будівлі, щоправда, ще не закінченій, провів перше «символічне» засідання.

Давид Ґареджі — одне з найбільш рекламованих для відвин місць Грузії. Цей середньовічний скельний храмовий комплекс розташований за 70 км від Тбілісі. Незважаючи на близькість до столиці, турист не завжди зможе по­трапити в Давид Ґареджі. Ми, наприклад, оглянули оновлені будівлі діючого чоловічого монастиря і лиш потім дізналися, що побачити знамениті фрески, серед яких — зображення грузинських властителів і цариці Тамар, не вдасться. «Там азербайджанські прикордонники. Учора можна було пройти, а сьогодні — ні», — дозував інформацію монах–провідник. Річ у тім, що Давид Ґареджі знаходиться на кордоні Грузії та Азербайджану, так би мовити, комплекс «розтікся» по обидва боки гори, яка сьогодні є демаркаційною лінією між обома державами. Сам кордон виглядає як стрункий ряд кілочків, розташованих уздовж стежки по той бік гори. Грузинські прикордонники, які піднялися за нами, могли пояснити ще менше, ніж слуги Божі: мовляв, ми працюємо тут перший день, але далі йти не пускали.

«...Через 30 років я повернувся у місто, в якому народився у 1924 році. Повернувся старим, за плечима якого ніби два крила: з одного боку — слава, тріумф і визнання, з іншого — приниження раба, в’язня, зека. У мене немає ані офіційних звань, ні нагород. Я ніхто. Я живу в Грузії, у Тбілісі, у старому будинку моїх батьків, і коли падає дощ, я сплю із парасолею і щасливий, тому що це схоже на фільми Тарковського...» — писав на початку 1980–х Сергій Параджанов.

У травні 2012 року Сергій Параджанов знову повернувся у Тбілісі. На вулицю Коте Месхі, де народився. Щоправда, не у батьківський будинок (помешкання продав його син, зараз там живуть інші люди, немає колоритного тбіліського балкончика, на його місці, як свіжа рана, червоніє цегляна стіна), повернувся на кіностудію, у напівпустельну місцевість неподалік від середньовічного монастиря Давид Гареджа, де знімав «Легенду про Сурамську фортецю». Повернувся у вигляді героя фільму «Параджанов», зйомки якого розпочалися на грузинській землі й продовжаться в Україні та Франції. У Тбілісі та на околицях міста знімальна група працювала з 1 по 12 травня.

Року не вистачило Параджанову, щоб побачити, як одна з його неймовірних мрій перетворилася на реальність, — у Єревані закінчували будівництво музею. Там він планував жити і працювати. Режисер сам обрав місце — над урвищем, що, можливо, нагадувало йому ландшафти рідного Тбілісі, із видом на місто, над яким, як привид, як знак, майорить прекрасний Арарат, ніби і в центрі, але подалі від столичного шуму. «Він ходив по цій будівлі. Щось креслив. У нього були великі плани, і невідомо, що би він тут зробив», — додає Завен Саркісян, незмінний директор музею, фактичний його засновник і друг Сергія Параджанова.

Цілком можливо, що за кілька років світ перестане асоціювати Ольгу Куриленко винятково з дівчиною Бонда: сьогодні вона задіяна у кількох проектах всесвітньо відомих режисерів, що дає їй надію вийти за рамки образу статичної красуні. Сміливо припускаю, що у майбутній біографії актриси буде глава, в якій описуватиметься, що змінити амплуа їй дозволила робота у фільмі дебютантки Міхаль Боганім «Земля забуття» (картина виходить на екрани кінотеатрів України 26 квітня): Ольга грає молоду жінку, яка не може забути про трагедію, що сталася в її житті під час вибуху на ЧАЕС. Актриса сама вийшла на проект маловідомої режисерки. «Від когось Ольга довідалася, що існує сценарій фільму про Чорнобиль, і зацікавилася ним, — розповідала в інтерв’ю «УМ» Міхаль. — Оскільки я знімала до цього документальне кіно, то мені не йшлося про те, щоб залучити до роботи над фільмом відомих акторів. Але коли зустрілася з Ольгою і поговорила з нею, то зрозуміла, що вона підходить на цю роль».

Незважаючи на те, що українка працює з такими великими, як Деніел Крейг, Терренс Малік, Том Круз, їй вдається залишатися «земною». «Особливі прикмети» цієї знаменитості: скромність, виваженість, працьовитість. Хоча, можливо, у майбутньому ми дізнаємося про недитячі інтриги, завдяки яким, а не лише екзотичній красі, Куриленко пробиралася на вершини Голлівуду, проте в інтерв’ю «УМ» Оля постала саме такою. За її словами, вона не по­требує «зіркової свити»: у неї немає менеджера, асистента, водія, публіциста. «Свою кінокар’єру я будую сама. Для простої поради мені достатньо мого асистента», — стверджує Куриленко.

Незважаючи на те, що в останні кілька років особа Володимира Рутківського набуває все більшої популярності, з’являється достатньо інтерв’ю, письменник, здається, щиро розповідає про інтимні моменти в житті (які перешкоди траплялися, як наро­джується ідея твору, звідки беруться характерні герої), все ж у ньому залишається щось нерозкрите, незвідане. Це щось — мистецтво творити. Як людині літній, загартованій існуванням на нашій грішній землі, вдається писати історії, однаково доступні для дітей і цікаві дорослим? Людина з дитячим акцентом, яка пише «малятам від 2 до 102», чиї твори треба включати в шкільну програму з вивчення історії, а як позакласне до них читання — «серйозні» підручники, людина, яка здатна розпалити доросле вогнище патріотичних почуттів не згірш за Миколу Гоголя з «Тарасом Бульбою» — це моє особисте прочитання Володимира Рутківського. Дай Боже і нам у 75 років дивитися на світ так широко розкритими очима і зі щирою усмішкою!