«П’єса вразила нас буквально з першого читання. То була саме соната, музичний твір, де замість нотних знаків — слова, барви, вчинки, характери. Соната про художника й революцію, написана не просто талановитою людиною — поетом, справжнім поетом. Цей пошук сенсу життя, це жадання чистоти й світла, в полум’ї якого згорають усі герої п’єси...», — згадувала російська актриса Аліса Коонен тріумфальну прем’єру «Патетичної сонати» Миколи Куліша на сцені московського Камерного театру. Режисер Олександр Таїров дуже вірив у цю виставу — і не помилився. Спектаклі йшли з аншлагами, Фаїну Раневську і Михайла Жарова, які грали головних героїв, проводжали нескінченними оваціями. Через тиждень після прем’єри вся Москва тільки й грала «Патетичну сонату» Бетховена, вона стала наймоднішою в концертах.

Учора, 10 грудня, в Стокгольмі й Осло за традицією відбулося урочисте вручення Нобелівських премій новообраним лауреатам. Ця міжнародна відзнака не має сьогодні рівних — ані за масштабом грошової нагороди, ані за моральним авторитетом у планетарному масштабі. Попри те, що нобелівський рух активно впливає на суспільні процеси вже понад 100 років, імена лауреатів, яких дала світу українська земля, широкому загалу майже не відомі. А між тим, на українській землі народилося семеро обранців премії Альфреда Нобеля. Це — вчені та майстри художнього слова, які народилися, навчалися, розпочинали торувати свою кар’єрну стежку або тривалий час продуктивно творили в Україні, але вінець своєї успішної діяльності — Нобелівську премію — отримали як громадяни інших держав. Хто ж вони, наші славетні земляки?

Ландшафтні приваби Циганського горба найкраще відкриваються з боку Коршева. Дорога, що веде від однойменної залізничної станції до невеликого села Ліски, майже впирається в узвишшя, густо поросле старим, схожим на ліс, садом.

Хутора Білоусівка, у якому 130 років тому, 1882 року, народився борець, нині не знайдете на карті Глобинського району Полтавщини. Згадка про нього — прізвище Білоус, яке носять безліч мешканців навколишніх сіл Кирияківки та Броварок. Вони ж бережуть пам’ять про неординарного земляка — Юхима Білоуса, переможця Міжнародного конкурсу краси чоловічого тіла та чемпіона світу з французької боротьби. За розповідями старожилів, Юхим змалку відзначався неймовірною фізичною силою з–поміж восьми своїх братів та сестер. До того ж мав воістину козацький характер «iз гонором і перцем».

Він народився в Прусії у протестантській родині, але замолоду переїхав до Києва — тут прийняв православ’я і постриг. Освіту здобував у Києво–Могилянській колегії. Як згадували сучасники, «цей худорлявий юнак вирізнявся з–поміж своїх ровесників незвичайними здібностями і талантом до філософських наук». І до колегії вступив, уже маючи солідний запас знань, яким наділили батьки. Студентом був неординарним — активно долучався до філософських диспутів, вражав професуру та друзів–спудеїв умінням відстоювати свої погляди, спираючись не тільки на авторитет Святого Письма, а й на людський інтелект. Аналізував явища природи, цікавився гуманістичними категоріями моралі, які виробляла просвітницька Європа. Тож не дивно, що такий студент привернув увагу «батька колегії» Петра Могили. Саме за його протекції і фінансової підтримки Гізель поїхав навчатися за кордон — «удосконалювати науку». Слухав лекції в Замойській академії та університетах Англії, вивчав не лише богослов’я, а й історію, юриспруденцію.

П’ятнадцять років тому наша країна відкрила нову сторінку своєї космічної біографії — в незвідані світи полетів перший (і, на жаль, поки що єдиний) український космонавт Леонід Каденюк.

…Небо, зорі й загадковий космічний простір стали манити десятирічного хлопчика після знаменитої події 12 квітня 1961–го й відомого гагарінського «Поїхали!». Та хіба міг подумати, що й справді сам колись «поїде» далеко за межі Землі? Мрія збулася 19 листопада 1997 року, коли в складі інтернаціональної команди з шести осіб на американському шатлі «Колумбія» Леонід Костянтинович, долаючи гравітацію зі швидкістю 7,9 км/с, відправився в космос. І пробув там майже 15 діб і 16 годин. Хоча сьогодні таку тривалість перебування в космосі вже називають короткотерміновим польотом. За ці роки космонавта, напевно, вже замучили запитаннями на кшталт: «Ну, як відчуття?», «Як там панорама?». Одначе якщо є привід, чому б не розпитати про це ще раз?

«Так, я тут жив, отут я походив», — цими словами, викарбуваними на бронзовому рушнику, зустрічає відвідувачів музей–садиба Андрія Малишка в райцентрі Обухів на Київщині. Саме від порогу цієї хати пішов у 1928 році «у дорогу далеку» майбутній поет. І саме рідна сторона надихала його на створення неперевершених ліричних пісень. «Ніхто краще не сказав про матір, ніж Андрій Малишко, — каже старший науковий співробітник музею–садиби Олена Артюшенко. — Недарма його відома «Пісня про рушник» визнана найкращою піснею століття про матір».

П’ятого листопада 1968 року, коли радянська країна готувалася до відзначення найбільшого більшовицького свята — чергової річниці Жовтневої революції, на Хрещатику біля будинку №27 серед білого дня впав, охоплений полум’ям, Василь Макух. Він устиг вигукнути: «Геть окупантів з України!». А коли з опіками був госпіталізований, від лікування відмовився.

У читальному залі Центрального державного архіву громадських об’єднань України шелестіння паперів іноді переривається чиїмось тяжким зітханням. Траплялися випадки, коли відвідувачам ставало зле. Читати ці документи справді важко. Час повертає нас у жахливе минуле...

У читальній залі музею «Смолоскип», що належить всеукраїнській громадській організації інвалідів «Чорнобиль–Допомога», у рамках традиційного Форуму небайдужих відбулася урочиста академія «Людина Всесвіту — великий українець Йосип Сліпий».