У домашній бібліотеці Василя Яременка — понад 12 тисяч книг. 1200 iз них — iз дарчими надписами від письменників, учених і колишніх студентів. Упорядники двотомника праць професора Яременка «Літератури дивна течія» відібрали і використали ці надписи замість післямови. І це — символічно, адже все своє життя Василь Яременко присвятив українській літературі — півстоліття був її охоронцем і пропагандистом. Навіть у ті часи, коли українську мову кремлівські ідеологи витісняли з активного вжитку.

Наступного року виповнюється 50 років наукової діяльності Василя Яременка. Саме він реабілітував багатьох українських письменників і вперше про них написав. Видав майже 150 книжок — і своїх, і письменників, яких повертав із забуття. Понад 100 книжок побачило світ за 9 років праці у МАУП, де пан Яременко очолює Центр культурологічних та етнополітичних досліджень.

Споруджену ще наприкінці ХІХ століття хату–розвалюху в селі Суха Кобеляцького району, де в дитинстві жив видатний український письменник Олесь Гончар, в останній рік ХХ століття зрівняли з землею i на тому місці відбудували її «аналог». Саме та відновлена хатина стала основою державного літературно–меморіального музею–садиби класика, який відкрили 28 серпня 2000 року. Керує ним одразу в кількох іпостасях (директора, науковця, зберігача фондів тощо) двоюрідна племінниця Майстра слова, власне, онука його дядька Якова Тетяна Бондаревська, котра віднедавна знову мешкає в Сухій. А в дитинстві вона також жила в тій хаті, тож пізнала її, як кажуть, до пучків пальців, якими після походів у ліс за пакільцями разом із бабусею постійно зміцнювали стіни. Бо ж під час війни після «забав» наших бійців зі снарядом хату, за словами бабусі, «підняло і гепнуло». Та й нову споруду треба вже ремонтувати. До того ж пані Тетяна стала однією з фундаторок Всеукраїнського благодійного фонду імені Олеся Гончара, зусилля якого зараз спрямовані на те, щоб викупити покинуте приміщення колишньої сухівської школи–дитсадка й облаштувати там повноцінну літературну частину експозиції.

Адже в хаті–музеї через брак місця виставлено для огляду менше третини експонатів, зібраних директоркою. Тож зараз у неї клопотів і проблем, які заслуговують на окрему розмову, вистачає. Поки що ж говоримо з Тетяною Бондаревською про воістину унікальне за автентикою наповнення цієї хати (від скрині для приданого бабусі письменника та виготовлених руками його дідуся меблів, їхнього домашнього начиння до одягу, особистих речей, друкарських машинок знаменитого внука і навіть дзвіночка, голосом якого він у зрілому віці кликав дружину в свій робочий кабінет у Кончі–Заспі), та першовитоки творчості Олеся Гончара. Тим паче що автору цих рядків, як, певно, й кожному, хто закінчував школу в радянські часи, здавалося, що про тоді ще живого класика ми знаємо майже все. Тепер же з’ясовується, що навіть у «хрестоматійній» фразі з підручників та енциклопедій про те, що «Олесь Гончар народився у селі (слободі) Суха на Полтавщині» достеменним є лише дієслово. Так, народився, але не Олесь, не Гончар, не в Сухій і не на Полтавщині... Чому такі розбіжності навіть в офіціозі? Зрештою, наскільки «рідною» для письменника була ця скромна хатина?

Нинішній рік у Російській Федерації проходить під знаком 200–річчя легендарної Бородинської битви і Вітчизняної війни 1812 року. Але й в Україні мало не кожен школяр розповість про визначальну роль у ній Михайла Кутузова. І, звісно ж, непереможних російських військ, які дали відкоша Наполеону.

Проте дніпропетровський дослідник Андрій Карнаух доводить, що сприймати Бородинську битву в такому ракурсі — абсолютно неправильно. Бо й у радянські часи, і нині замовчувалося те, що широкомасштабну роль у ній відіграли українці. Більше того, французькі війська були зупинені саме артилерією під командуванням нашого співвітчизника, полководця, графа, генерал–лейтенанта Михайла Милорадовича.

«Цариця Тамара користується в Грузії незаперечною популярністю. Вона була сучасницею Людовика Святого і, як і він, але успішніше за нього, вела запеклу боротьбу з мусульманами, — пояснював французьким читачам у своєму подорожньому журналі «Кавказ» Александр Дюма–старший і провадив далі. — На кшталт того, як у Нормандії всі давні замки вважаються замками Роберта Диявола, у Грузії всі давні замки пов’язують із ім’ям цариці Тамари. Отже, в її володіннях, напевно, півтори сотні замків, що слугують сьогодні — якому би царю, цариці чи князю вони не належали до того — житлом для орлів та шакалів. Але варто відзначити, що всі вони стоять у мальовничих місцях й чудово розташовані. Я всюди шукав і в усіх випитував якусь історію про царицю Тамару, але нічого не зміг знайти, окрім нечітких переказів та одного вірша Лермонтова. А от замки цариці Тамари я знаходив на кожній версті».

Відомо, що за розум, витримку, успішну внутрішню та зовнішню політику правительку Грузії Тамару возвеличили титулом «мепе», тобто цар. Сучасного іноземного туриста такий гендерний розклад неймовірно бентежить, й англомовний переклад king Tamar вони сприймають за помилку. Конфузів, пов’язаних із житієм цариці, чимало, незважаючи на те, що сьогодні ми володіємо значно більшою кількістю джерел про легендарну грузинку, ніж цитований на початку статті Дюма під час своєї кавказької подорожі у 1858 році. У матеріалі про містечко Степанцмінда (Казбегі) — номер «УМ» за 13 червня — уже йшлося про те, що мало не кожен другий замок у Грузії народ пов’язує із Тамарою. Там же була коротка розвідка про джерела, що могли надихнути Лермонтова на написання вірша «Тамара», присвяченого фортеці в Дар’яльській ущелині. Як правило, у таких переказах вигадка надійно перекриває чи й взагалі заміняє вірогідність факту. Тому в даному матеріалі вирішено представити ті місця в Грузії, де точно ступала нога цариці, й відвідавши які, переконуєшся, що Тамара була цілком реальною людиною, а не ефемерною небожителькою, навіть якщо церква й канонізувала її.

«Нехай від лих і бід усіх вас береже здоровий сміх!» — ці слова Павла Глазового викарбувані на меморіальній табличці, встановленій на будинку по вулиці Льва Толстого, 25, де понад 50 років жив і творив відомий гуморист.

На те, аби усіх нас «беріг сміх», Павло Прокопович працював усе своє життя. Без його гуморесок не обходився жоден концерт — ні урядовий, ні на сцені сільського клубу. Вірші Павла Глазового на перший погляд дуже прості, але автор умів знайти такі слова й образи, які неодмінно викликали сміх. Згадайте бодай його «Куміаду» — написана ще в 1969 році, вона навіть за ...надцятим прочитанням неодмінно викликає регіт.

«Добрий день! Підкажіть, де гора Лесі?» — саме так грузинською кілька разів питав у мешканців курортного Сурамі наш водій Алеко. У відповідь перехожі лише вказували рукою напрямок — у бік гори Зіндісі, яку грузини часто називають ще й Лесиною горою. Сама гора невеличка, але з неї відкривається гарний вид на Сурамі, та й дихається тут дуже легко. Воно й не дивно, адже цілющі властивості тутешнього повітря, просякнутого хвоєю, відомі далеко за межами Грузії. Саме цей кліматичний курорт свого часу лікарі рекомендували й авторці «Лісової пісні». Утім, 1 серпня 1913 року за новим стилем з першими променями сонця серце видатної доньки українського народу перестало битися...

У який би дорадник ви не заглянули, цікавлячись біографією всесвітньо відомого 92–річного конструктора стрілецької зброї Михайла Калашникова, скрізь побачите, що народився він у селі Кур’я Алтайського краю. І ніде не знайдете, що видатний росіянин, гордість СРСР і Росії Михайло Калашников має українське коріння. Козацькому селу Славгород Краснопільського району Сумської області судилося стати прабатьківщиною легендарного творця «калаша». Саме в цьому селищі, яке тоді належало до Охтирського повіту Харківської губернії, 1–го лютого 1883 року з’явився на світ батько майбутнього винахідника Тимофій Олександрович Калашников.

У цьому вірші — сутність його автора, Анатолія Лупиноса. Політв’язнь, поет, аскет, вічний бунтівник, «батько» УНА–УНСО за життя не мав нічого, окрім ідеї «Україна понад усе!». Націоналіст із донбаським корінням за антирадянську пропаганду і контрреволюційну діяльність був запроторений у мордовські табори, Володимирський централ, українські «психушки». Завтра, 21 липня, Анатолію Івановичу виповнилося б 75. Доля відрахувала йому 62 (помер у 2000–му).

За життя Лупиніс не дав жодного автобіографічного інтерв’ю. Змалювати уявлення про невгамовного борця за Україну допомагають його статті, зокрема політичний заповіт «Бунт має рацію», вірші і, звичайно, живі спомини близьких та друзів.

Я — Іван Гель, по–батькові Андрійович, народився 17 липня 1937 року, село Кліцко Городоцького району Львівської області, у селянській християнській греко–католицькій родині. Батько, маючи 17 років від народження (він 1901 року), пішов добровольцем в Українську Галицьку Армію, супроводжував стройові загони і брав участь у бойових діях проти поляків. Один той факт уже говорить багато про що. Більше того, тато в 1950 році був арештований як станичний підпілля та зв’язковий окружного провідника Служби безпеки ОУН. Він дав багато пиломатеріалів і продуктів до підпілля, а також курував надрайонного провідника ОУН Олеся Ольхового, псевдонім Черемха.

Із кубком переможців та грошовою премією у розмірі 25 тисяч американських доларів повернулася із Сіднея українська команда, що представляла Україну на міжнародному конкурсі Microsoft Imagine Cup. У квітні цього року «УМ» розповідала про підсумки всеукраїнського етапу цього конкурсу. В ньому перемогли хлопці з команди quadSquad із донецької філії Комп’ютерної академії «ШАГ». Донеччани вразили журі своїм пристроєм, який дозволяє спілкуватися по телефону глухонімим людям. Винахід нагадує рукавичку, до якої кріпляться спеціальні датчики. Вони здатні розпізнавати мову жестів та перетворювати їх на звуки, а потім передавати через відповідне програмне забезпечення на інший телефон. Таким чином, на іншому кінці дроту можна почути те, що намагається «сказати» людина з обмеженими можливостями мовлення та слуху. Донеччан та їхній дивовижний винахід, який допоможе спілкуватися мільйонам людей, було вирішено відправити на всесвітній конкурс, фінал якого відбувся в Австралії. Диво–рукавичка і там не підвела українських хлопців — їхній винахід виборов перше місце у найпрестижнішій номінації конкурсу — «Розробка програмних проектів».