Позавчора Всеукраїн­ський рейтинг «Книжка року–2007» визначився зі своїми переможцями. Дев’яносто шість експертів «ревізували» на предмет зовнішнього та внутрішнього наповнення майже тисячу новодруків, що були видані минулого року. До фінальних списків рейтингу потрапили книжки 72 видавництв. А переможців визначали у сімох номінаціях, кожна з яких складалася з трьох підномінацій. Як «поскаржився» на брифінгу президент Всеукраїнського рейтингу «Книжка року» Костянтин Родик, щороку експертам доводиться читати все більше і більше книг. І цей факт, звісно, дуже тішить як самих видавців, так і читачів.

Дами — у коктейльних сукнях, чоловіки — у смокінгах, безпардонні папараці, що шмигають туди–сюди, фанфари і софіти... На ювілейному вечорі Спілки кінематографістів, що відбувся минулої п’ятниці, подібних ознак серйозної мистецької події розгледіти не вдалося. «Картинка» виглядала значно скромніше — гості були вбрані переважно у светри та джинси, сцену ж прикрашало панно із соняхами, яке, підозрюю, на балансі Будинку кінематографістів перебуває вже не один десяток років. Хоча подія цілком заслуговувала і на помпезність, і на вишуканість, і на певний гламур — Спілка кінематографістів України відзначала 50–річчя.

Жанр «радіодрама» незабаром відзначатиме 75–річний ювілей: перша оригінальна радіоп’єса прозвучала в ефірі харківської радіостанції РВ–4 21 лютого 1933 року. Але історію цього жанру навряд чи можна назвати успішною. Потрапивши під коток відомих історичних подій, від наслідків яких Україна оговтувалася потім довго і болісно, за кілька років після того дебюту редактори та артисти вже не ставили п’єси, а давали свідчення у сфабрикованій «справі Українського радіокомітету». Потім був «Театр перед мікрофоном» — проект з усіх боків позитивний. Ось тільки дублюванням жанру «радіодрама» його навряд чи можна назвати, оскільки автори цієї програми працювали не з оригінальною радіоп’єсою, а з інсценізаціями літературних творів та власне п’єсами.

Нещодавно українське телебачення, яке проблемами культури переймається не так часто, як хотілося б, видало в ефір сенсаційне журналістське розслідування. Спеціальний кореспондент програми «Вікна новини» (канал СТБ) Наталка Соколенко розповіла детективну історію, що трапилася у Художній галереї Уманського краєзнавчого музею. Там у якийсь дивний і точно незаконний спосіб сім оригінальних творів українських художників, зокрема, Тетяни Яблонської, Миколи Глущенка, Сергія Шишка, були підмінені копіями. І так би, можливо, про цю «рокіровку» ніхто й не дізнався, якби не пильність працівників музею. Їх насторожив запах і колір полотен, які пахли свіжою фарбою і виглядали так, наче їх, як зауважила зберігачка фондів Неля Нагорна, «вимили з милом». Пані Соколенко дізналася, що полотна так підозріло видозмінилися після того, як побували на виставці у приміщенні місцевої міліції та в кабінеті директора. З’ясувалося також, що цією справою ось уже півроку займається СБУ, а сама історія вигулькнула на поверхню лише зараз. Мер Умані Юрій Бодров сподівається, що правоохоронці розставлять усі крапки над «і» у цій ситуації, директор музею Микола Вихристюк взагалі уникає будь–яких коментарів... Ми ж тим часом спробуємо розібратися, чи не є цей випадок пазлом ганебного явища, яке, можливо, вже давно набуло масштабів культурного лиха. А суспільство навіть не здогадується, що біднішає з кожним днем.

Львівських «курбасівців» столичній пресі представляв Сергій Проскурня. Представляв не лише як відомий режисер та давній друг колективу, але і як новопризначений радник міністра культури Василя Вовкуна. «Ми разом готували десятирічний, п’ятнадцятирічний ювілей театру, тепер ось і його двадцятиріччя», — розказав Сергій Владиславович. Тож, анонсуючи гастролі Львівського театру імені Курбаса у Києві, які триватимуть з 25 лютого до 2 березня, він не забув розповісти про загальнодержавне значення цієї мистецької події.

Виставка сучасного мистецтва «Спільний простір», про яку писала «УМ», мала працювати з 6 по 12 лютого. Однак проіснувала всього два дні — у п’ятницю міська влада наказала організаторам виставки згортати експозицію. Пояснення — величезна кількість скарг киян щодо порнографічного характеру складових виставки та образи релігійних почуттів православних.

Нещодавнє скасування української прем’єри фільму «Астерікс на Олімпійських іграх» викликало в суспільстві гучний та неоднозначний резонанс. Одні тішилися з того, що закон про обов’язкове дублювання чи субтитрування українською пропонованих до прокату картин нарешті запрацював. Інші шкодували через те, що очікувана картина з Жераром Депардьє та Аленом Делоном у головних ролях так і не потрапила на широкий екран, а тому доведеться шукати її у «піратів». (Між іншим, до кінотеатрів, як запевняють дистриб’ютори, вона таки добереться, але із запізненням на кілька тижнів, 21 лютого).

Наступна прем’єра у Національному театрі імені Франка запланована на восьме березня — режисер Олександр Білозуб випускатиме виставу «...Я згадую...Амаркорд». Це повідомлення наштовхує щонайменше на дві думки з приводу. Перша — ця вистава буде для жінок і про жінок, і друга — без Фелліні тут не обійшлося («Амаркорд» — один із найвідоміших фільмів великого Федеріко, за який він більше тридцяти років тому отримав «Оскар»). Обидва висновки є правильними: у новому спектаклі Олександра Білозуба будуть і жінки, і опосередкований Фелліні, і туга за тим, що не збулося...

Історія назви «Театру в кошику» — творчої майстерні Національного центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса — зворушлива і символічна. Свого часу актриса Лідія Данильчук сплела кошик, у якому потім, під час вистав та репетицій, спав її маленький син. Було це більше десяти років тому, за цей час театр обростав виставами та реквізитом, а головне — впевненістю в тому, що обраний шлях, нехай і складний, а таки їхній.

Афоризм про те, що без минулого не буде майбутнього, всі ми, як правило, розуміємо на рівні дат, подій, детальних історичних хронік. Прямуючи сьогоденням, хиткою кладкою між тим, що було, і тим, що буде, проводимо кволенькі паралелі і з подивом та апатією відзначаємо, що таки дійсно, коли б знати, де стелити солому (хоча це ж стільки її в масштабах країни потрібно!) , то регулярні падіння були б, принаймні, не такі травматичні. Дієвості цьому афоризмові, як на мене, додало б розуміння, що історію творять особистості. А тому слухати треба, насамперед, їх, причетних до епохи, а вже потім — високорозумних істориків, за скрупульозністю яких годі шукати навіть проблиску тогочасних емоцій.