Рік тому видавництво «Атлант ЮЕмСі» започатку­вало нехарактерний, на жаль, для нашого книжкового ринку проект — серію альбомів–каталогів провідних сучасних художників. Першим тоді вийшов альбом Анатолія Криволапа «Український мотив. Ностальгія. 2000—2005 рр.». Нині серію продовжила нова книжка цього митця під тією ж назвою, але з іншим підзаголовком та упізнаваним шаманізмом кольорів усередині. «Колір виявляє свою присутність і своє химерне шаленство як більш правдиве та ефективне, ніж відтворювана ним реальність», — пише мистецтвознавець із Франції, де А. Криволап виставлявся уже тричі.

Спеціалізація «Книги Роду», як то можна виснувати з назви, — мемуари. Уже маємо цілу полицю раніше неприступних масовому читачеві спогадів: Нестора Махна, Юрка Тютюнника, Тараса Бульби­Боровця, Петра Григоренка, Олександра Кошиця. Цього разу директор видавництва, письменник Микола Славинський презентував дві книжки Володимира Винниченка. 800сторінковий том мемуарів українського Прем’єр­міністра початку минулого століття містить політичні спогади «Відродження нації», датовані 1919—1920 роками, та писані на схилку віку (1949 р. ) роздуми «Заповіт борцям за визволення».

Книжка «У пошуках щастя» (К.: Український письменник, 2008), що має підзаголовок «Східні казки для дорослих та маленьких», — про те саме, що і книжки славетного Пауло Коельо: про неодмінну матеріалізацію мрії, якщо в неї беззастережно вірити.

Одразу констатуємо: останні три роки навіть на дилетантське око помітна позитивна агресія фотографії на столичному мистецькому ринку. Два київські фотобієнале мали ажіотажний успіх; утилітарні досі фотоярмарки значною мірою перетворилися на парад майстрів світлярства; кількість спеціалізованих фотожурналів зросла удвічі; щотижня якась галерея Києва виставляє фото; альбоми світлин почали виходити з регулярністю, що вимагає окремої номінації в рейтинґу «Книжка року»; торік навіть постало перше суто фотографічне видавництво — «Артбук».

Що таке «жіноча література» — нібито загальновідомо: нескінченне клонування казки про Попелюшку. На доказ того, що цей регресивний жанр є глухим літературним кутом, чоловікилітерати одразу дістають із рукава зашмульгано­невідпорний козир: Донцова. А весь розмай проблематики зводять до демоверсії:

Алєксандр Гаврілов — знаний у російському видавничому світі книжковий аналітик, промоутер і літературний критик, головний редактор найпопулярнішої спеціальної газети «Книжное обозрение» та видавець нового журналу «Что читать». Ми розмовляли з ним на Московському ярмарку по тому, як «КО» оголосило результати своєї щорічної акції «Читають всі!» — конкурсу серед регіональних журналістів Росії на кращу рецензію.

А наступного ранку я придбав кілограм московських газет, аби пересвідчитися, наскільки вразила наша гостьова експозиція власне росіян. Усі часописи процитували високого кремлівського чиновника, який на відкритті сказав, що нинішня ММКВЯ має двох співорганізаторів — Росію та Україну. Проте журналісти потрактували цю «заяву» як курйозний комплімент і… на цьому припинили згадувати Почесного гостя. Найрозлогіший коментар був такий: «Несмотря на речь министра связи и массовых коммуникаций Игоря Щеголева о кровной связи наших народов, народу в украинском павильоне было совсем немного. Ассортимент не отличался разнообразием» (Коммерсантъ, 04.09.2008).

Статус Почесного гостя на престижних ярмарках — це той джокер, що випадає національному гравцеві на конкурентному ринку. Зумієш ним розпорядитися — і твій експорт (товарів, ідей, іміджу) різко піде вгору. Виглядає цей шанс як режим найбільшого сприяння, що надають організатори головному експонентові: вагомі пільги з оренди виставкових площ, пріоритет у програмі заходів, мобілізація преси. Не лінуйся — користай!

Відомий одеський письменник Георгій Голубенко у вступному слові до нової книжки «Рыжий город» (Одесса: Полиграф, 2007) дякує Ісааку Бабелю, «придумавшему когда–то для своей замечательной книги название «Одесские рассказы», что за истекшие годы стало, по моему глубокому убеждению, уже даже и не названием, а целым жанром литературы, в котором все мы, пишущие об Одессе, в меру своих скромных сил и пытаемся работать». Таки так: жанр «одеська література» пора узаконити в літературній теорії.

Київське видавництво «Атлант ЮЕмСі» започаткувало новий напрям в українській науково–популярній літературі: біографічні нариси про «живих класиків».