«Театр у кошику» та персонально його художній керівник Ірина Волицька завжди «зловживали» мінімалізмом у сценографії. І ця особливість ніколи не претендувала на певну родзинку чи якусь творчу «витребеньку» цього театру — так «Кошик» свідомо та цілеспрямовано розширює плацдарм для духовних пошуків. Які, у свою чергу, є сенсом існування і для Ірини Волицької, і для акторів Лідії Данильчук та Романа Біля. У той час, коли інші режисери балансують на межі вимог часу та власного професійного «я», Волицька з побратимами, відкидаючи навіть натяк на якусь там кон’юнктуру, занурюється у найпотаємніші глибини людської сутності, пропонуючи свої власні відповіді на одвічні «Хто винен?» та «Що робити?». Остання прем’єра «Театру у кошику», вистава «Провина» за п’єсою сербського драматурга Небойші Ромчевича, за найголовнішу деталь декорації мала лампадку, що звисала по центру зали. Її можна було «прочитати» по–різному. Це й елемент вулиці Червоних ліхтарів, де кохання має свою ціну і своє призначення. Це і троянда, яка наче завмерла в польоті, так і не потрапивши до рук жінки, якій вона призначалася. А ще — вогник маяка, який сигналізує про небезпеку і застерігає від помилки.

Гонорар за свою роль у виставі «Хатина дядечка Тома», цілих 50 карбованців, восьмирічна актриса Галина Яблонська переказала у Фонд допомоги іспанським дітям, жертвам громадянської війни. Було це більше сімдесяти років тому... Шлях між тими далекими часами та сьогоденням для нашої країни не був ні легким, ні благословенним: змінювалися режими, кумири, диктатори, пріоритети, закони і навіть напрямки головних векторів. Актриса Галина Яблонська залишалася актрисою: дорослішала, навчалася професії, занурюючись у її найпотаємніші закутки. Бути відданою улюбленій справі зовсім не складно. Особливо якщо ця справа не просто улюблена, а життєво необхідна.

Зміна місця проживання для будьякої людини починається із двох запитань: «Що я втрачаю?» та «Що буде далі?». Як правило, відповідь на перше з них може трансформуватися у досить пристойний за розмірами літературний твір — минуле виявляється таким насиченим, динамічним, щільно «утрамбованим» подіями, друзями, вчинками, здобутками, перемогами... Відповідь на друге запитання вимальовується... такою собі невизначеною картинкою з майбутнього. Хтось там щось обіцяв, і, якщо зорі на небі утворять більш­менш сприятливу композицію, то це «щось» матиме якесь практичне продовження.

Актор Ігор Афанасьєв до Америки виїхав п’ятнадцять років тому. І тоді на перше запитання міг відповідати довго і щиро. Згадуючи своє навчання у Київському інституті театрального мистецтва імені Карпенка­Карого, ролі д’Артаньяна та Чарлі Чапліна у Київській опереті, Енея в «Енеїді» Театру імені Франка (саме так — Анатолій Хостікоєв тоді саме хворів, і кілька прем’єрних вистав зіграв Афанасьєв), постановку «Конотопської відьми» та «Різдвяної ночі», роботу в театрах Луцька, Вінниці, Києва... І якщо майбутнє для Афанасьєва спершу мало певні обриси знаку запитання, то дуже швидко воно почало наповнюватися цілком позитивною конкретикою: він почав працювати на каналі WMNB, згодом очолив Всеамериканське українське телебачення, доволі успішно спробував себе як продюсер та організатор гастролей, писав романи, п’єси, кіносценарії. І невдовзі про своє теперішнє міг розповідати так само розлого й емоційно, як і про минуле.

Сьогодні в Театрі Франка презентують книгу Віталія Жежери «Скоморох, или Театр Игоря Афанасьева». У ній життя і творчість акторарежисерадраматурга Афанасьєва подане як невід’ємна частина цілого покоління українського театру: серед фігурантів книги — режисери Олексій Кужельний, Віталій Малахів, актори Анатолій Хостікоєв, Ігор Славінський, Валерій Легін, Микола Задніпровський...Усі вони, звісно ж, ще залишають собі перспективу на майбутнє, і незабаром треба буде дописувати нові сторінки як цієї книги, так і літопису українського театру. Тим більше що наприкінці травня Ігор Афанасьєв запрошує нас у Театр імені Франка на прем’єру мюзиклу «Едіт Піаф. Життя в кредит».

До цієї справді визначної в історії українського кіно події ми йшли багато десятків років. Хоча більшість шляху провели в таких собі роздумах: мовляв, добре було б презентувати наші фільми на цьому престижному кінофестивалі, заявити про себе світові, завести перспективні знайомства... І лише минулого року ситуація почала набувати певної конкретики. Коли українська делегація влаштувала перший в історії Каннського фестивалю прийом на набережній Круазетт, який продовжився цілою низкою інших важливих подій. Чи не найголовнішою з яких стало створення Української кінофундації, стратегічне зав­дання якої — просувати українське кіно на світовий ринок.

Театр перетворює натовп на народ. У правдивості цього твердження Томаса Манна режисер Михайло Рєзнікович переконується вже близько півстоліття. На власному досвіді, на досвіді своїх колег, акторів і глядачів. Пізнаючи все нові й нові складові своєї професії, постійно примножує свій і без того досить поважний арсенал визначень для слова «театр». Храм Мельпомени, за Рєзніковичем, може бути живим і неживим, інтелігентним і навпаки, «театром для людей» (є такий термін у Стрелера), гордим чи нещасним... Особливим пунктом у цьому переліку стоїть, звісно ж, Театр імені Лесі Українки. Три роки тому Російська драма продемонструвала унікальну здатність об’єднуватися навколо проблеми і давати відсіч високопоставленим опонентам — історії про «симпатії» до цього театру тодішнього керівництва Мінкультури, численні перевірки КРУ та Генпрокуратури обійшли всі вітчизняні й навіть деякі закордонні таблоїди. І хто знає, де і на якій посаді сьогодні Михайло Рєзнікович відзначав би свій ювілей, якби не та принциповість і єдність акторів, які не лише стали горою за свого режисера, а й спростували усталену думку про те, що в театрі — кожен за себе.

Кіноімпреза, яка за незначний час надійно «застовбила» своє місце в культурному процесі країни, цього року облаштовує свою штаб–квартиру в Українському домі. Як завжди, будуть задіяні й інші майданчики, де відбуватимуться презентації нових фільмів. Ця найцікавіша для кіномана сторінка Форуму обіцяє бути особливо насиченою. У списках кіноновинок — «О, щасливчик!» (компанія StarMedia), «Владика Андрій» (режисер О. Ярчук), «Богдан Хмельницький» (Національна кіностудія ім. О. Довженка), «Кастинг» (режисер О. Шапіро), «Червоні перли кохання», який презентуватиме кінокомпанія «Аврора»... Кінокритики ж із особливою цікавістю чекають на стрічки, що викликали неабиякий інтерес ще на рівні ідеї — «Ілюзія страху» Олександра Кирієнка, сценарій до якого написав Олександр Турчинов, та «Лас Менінос» Ігоря Подольчака, який до власного кінодебюту встиг зажити слави знаного українського художника. Прем’єра картини Подольчака, яку знімав чи не найвідоміший на сьогодні українсьий оператор Сергій Михальчук, відбулася на цьогорічному Роттердамському кінофестивалі.

Невгамовний Володимир Гришко знову демонструє своє рішуче бажання підтримувати молоді таланти, власноруч підписуючи їм путівки у багатообіцяючи творче життя. Тільки–но повернувшись з Америки, де Маестро працював за контрактом у Нью–Йорку, в «Метрополітен Опера», він знову вирушає у творче відрядження. Цього разу — Україною, де протягом місяця проходитимуть відбіркові тури проекту «У пошуках перлин».

Молодість та обмін досвідом — поняття, так би мовити, з різних опер. Бо який там у молодих досвід, скажете ви, і... будете змушені визнати, що помилялися. Студенти Київського університету імені Карпенка–Карого вам, у цьому допоможуть. Причому для цього буде задіяний цілий фестиваль театральних шкіл «Натхнення», який відкрився у вівторок. Ініціатором цього бієнале, яке відтепер відбуватиметься що два роки, став сам КНУТКіТ, ідею підтримали Національна комісія України у справах ЮНЕСКО, а також близько 20 театральних шкіл з Мексики, Іраку, Литви, Словаччини, Польщі, Вірменії, Грузії, Білорусі, Росії, України.

Свій перший «млинець» Ксенія Холоднякова «спекла» ще у статусі студентки п’ятого курсу КНУ театру, кіно і телебачення ім. Карпенка–Карого. Цей факт налаштовував на думку, що вистава ряснітиме прийомами та знахідками у стилі «зробив, а потім подумав». Звісно, у найкращому розумінні цього вислову — коли ж, як не в молодості, творити розкуто, зухвало, нестандартно.

Якщо куратор акторського курсу поєднує викладацьку роботу з керівництвом театру — для студента це додатковий «плюс». Оскільки в просто педагога можна навчитися професійної майстерності, а від педагога, що є художнім керівником театру, існує реальний шанс отримати ще й путівочку у життя. Спробувавши себе спочатку в масовці очолюваного ним театру, потім — в епізодах... Станіслав Мойсеєв своїх студентів вирішив не «маринувати»в аудиторіях та на навчальних сценах, а вивести на сцену професійну — дипломний спектакль «У палаючій пітьмі»його вихованці, на заздрість колег з інших курсів, випустили в Молодому театрі.