Як і рік тому, на сцені Майдану (майже такій самій, як торік), співали «голоси революції». «Мандри» з Фомою, «ВВ» зі Скрипкою, Марія Бурмака, Вакарчук з «Океанами», Положинський із «Тартаком». «Гринджоли» теж були, хоча не всі їх чекали. Пономарьов так само виконував Гімн України (цього разу, певно, вже без бронежилета), а закривав акцію Тарас Петриненко з Тетяною Горобець та піснею «Україна».

Добре попрацювати довелося правоохоронцям позавчора на роковини Майдану. Адже День свободи відзначали не лише у столиці, а ще у 80 містах по всій країні, де відбулося близько півтори сотні масових акцій та урочистостей. Громадський порядок забезпечували 9 тисяч міліціонерів, більшість з яких — понад 7 тисяч — у Києві.

Зараз Микола Томенко сидить на вулиці Межигірській на Подолі — там БЮТ орендувало й відремонтувало дуже симпатичний двоповерховий будиночок для свого аналітичного-пресового штабу. Навпроти — двері кабінету Михайла Бродського, який, кажуть, усю цю «контору» фінансує, далі — редакція сайту www.byut.com.ua, невелика зала засідань, де, також кажуть, буває і Юлія Тимошенко. Але значно більше доводиться бачити тут її портрети — вони фактично на кожній стіні. І на столі в кімнаті Томенка — теж. А ще на столi лежить купка «скромних» календарикiв iз портретом усмiхненого Миколи Володимировича та пiдписом «Прагнемо бiльшого!». Кімната, до речі, дуже невелика — квадратів 12, не те що гігантський кабінет віце-прем'єра, до якого Микола звик за сім місяців роботи в уряді.

Через кілька днів Україна відзначатиме рiчницю Помаранчевої революції — безперечно, найяскравішої та наймасштабнішої події кількох останніх десятиліть. І нехай сьогодні вже ніхто не кайфує від гринджолового «Разом нас багато» (а були ж часи...), нехай число «розчарованих» зростає, тема Майдану ще довго залишатиметься актуальною. У тому числі — і для кінематографістів. Тож зараз, через рік після початку «повстання мас», знімаються відразу три картини, які так чи інакше зачіпають «помаранчеву» тему: «Оранж лав», «Помаранчеве небо» і стрічка під робочою назвою «Стоп революція». І хоча автори фільмів у один голос запевняють журналістів у аполітичності сюжетів (мовляв, головне — стосунки між закоханими, між батьками й дітьми, між друзями-товаришами, а не протистояння прихильників Ющенка і Януковича), ми то розуміємо: якби кіномитці дійсно хотіли уникнути будь-яких політичних аналогій, вони б обрали для свого бойовика чи лав-сторі зовсім інше тло.

Сьогодні має відбутися засідання ради «Народного союзу «Наша Україна». Фактично воно стане продовженням «люстраційного» з'їзду НСНУ, коли партія Ющенка спробувала оновити свої керівні органи від політиків, на які впала тінь так званих «корупційних скандалів». Тож тепер НСНУ спробує обрати нову президію ради. До складу «старої», нагадаємо, входять і Порошенко, і Третьяков, і Жванія, а ще — Мартиненко та Зварич, яких теж, хоча й менше, але таки критикують. Чи знайдеться їм місце у «верхах» партії влади, а відтак і її передвиборчому списку? Екс-голова виконкому НСНУ, а нині Прем'єр-міністр Юрій Єхануров напередодні сказав, що президії «Нашої України» потрібне оновлення й очищення. Таку позицію поділяє чимало впливових партійців. Наприклад, почесний голова Ющенко, новий керівник виконкому Катеринчук. Найвиразніше ж цей підхід озвучує Лілія Григорович — членкиня ради НСНУ, народна депутатка від «Нашої України» і просто щирий політик, велика прихильниця Віктора Ющенка, яка, нагадаємо, чотири роки тому за нього навіть бензином у парламенті обливалася й погрожувала себе підпалити. З пані Лілею ми й вирішили поговорити про ситуацію в «Народному союзі...».

У політичному житті України — затишшя перед бурею. Відгриміли найбільш резонансні з'їзди, партії завмерли в очікуванні: ще мить — і вдарить гонг. Наприкінці наступного тижня виборча кампанія, яку ми вже давно вважаємо розпочатою фактично, стартує де-юре. І знову прокотиться Україною хвиля партійних форумів, на яких вирішуватиметься доля не лише окремих кандидатів, партій, блоків і майбутнього парламенту, а й наша з вами. Адже у 2006 році повноваження Верховної Ради, вперше обраної за суто пропорційним принципом, суттєво збільшуються: завдяки політреформі вона буде наділена не лише законодавчою владою, а й правом формувати владу виконавчу. І вершитимуть її долю, як очевидно вже зараз, лише кілька основних гравців.

Спортивні вболівальники (або й спортсмени) мене зрозуміють. Іноді буває так: твоя команда безнадійно програє, по ходу матчу спромагається зрівняти рахунок, і ось, коли прийнятний результат уже так близько, знову отримуєш гол у свої ворота. Облом, розчарування... Приблизно такі емоції опановували деяких членів «Народного союзу «Наша Україна» і просто небайдужих до провідної «помаранчевої» партії людей після суботнього з'їзду НСНУ. «Партія Ющенка» змарнувала нагоду стати на шлях виправлення свого іміджу.

Уздовж дороги, що веде в напрямку НТТУ «КПІ» — бігборди з помаранчевими прапорами й надписами «Наша Україна». Ближче до «Політеху» кожен другий стовп прикрашений яскравим полотнищем зрозуміло якої барви. Ще трошки — і помаранчеві дороговкази «розмножуються» так, що навіть у зовсім не обізнаного з київською топографією делегата з'їзду партії «Народний союз «Наша Україна» мають зникнути останні сумніви: він потрапив саме туди, куди треба. На останньому рубежі — традиційна для таких заходів виставка дорогих авто (окремий експонат — люксовий чорний «Мерседес» із номерним знаком «ТАК!», з якого його власник міг би отримати чималий зиск, якби брав за фотографування поруч зі своєю «тачкою» бодай по п'ятірці з усіх охочих).

До незаплямованих скандалами і водночас не надто відомих широкому загалу «нашоукраїнців» належить і народний депутат Микола Кульчинський, колишній рухівець, а тепер голова полтавської міської організації НСНУ, член політради партії.

Величезна помаранчева сцена Палацу спорту, переаншлаг у 6-тисячній аудиторії, значна частина якої емоційно розмахує помаранчевими шарфиками-прапорцями і скандує «Ю-щен-ко!». Хор урочисто виконує Гімн України, ансамбль ударників (алюзія на «революційних барабанщиків») грає туш, і на сцену сходить Віктор Андрійович — лідер і Президент. Зал встає, гаряче аплодує, скандує... Чи не найстаранніше збивають долоні у «почесній ложі». Аж почервонівши від напруги, старається-плескає «великий чоловік» у своєму великому місті, який поклав усі сили на перемогу в президентських виборах кандидата від колишньої влади. Неподалік сидить чоловік, великий уже на загальнодержавному рівні, — його запал значно менший, і зморшки на чолі видають глибокі роздуми, але знакова вже сама присутність. Око пильного спостерігача вихоплює в «помаранчевих» лавах іще кількох регіональних лідерів, які лише два місяці тому рвали на собі сорочку, аби продемонструвати витатуюване на грудях «Я.» у біло-синіх тонах. Колишні й нинішні, безпартійні й партійні, «кати свого народу» й доброчинці, рядові «майданівці» і їхні високопосадові ще вчора вороги — «кожної тварі по парі» в один великий помаранчевий ковчег. Перше враження стороннього глядача — Босх би заплакав.