Інформаційна війна між Москвою та Мінськом набирає обертів. Колишній найближчий друг Олександр Лукашенко для путінської Росії вже давно став «паршивою вівцею», і Кремль більше не приховує, що хотів би бачити на чолі Білорусі когось більш погідливого. Російські телеканали демонструють антилукашенківські фільми, а «бацька» у відповідь друкує опозиційний «компромат» на Володимира Путіна і заводить дружбу з президентом Грузії Михаїлом Саакашвілі. І це ще далеко не кінець — наступного року в Білорусі відбудуться президентські вибори, тож Москва, насамперед зусиллями прем’єр–міністра РФ Володимира Путіна, сповнена рішучості підготувати білорусам нового «бацьку».

У Москві не любити міського голову небезпечно. Для кількох десятків незадоволених діяльністю мера, які 28 червня прийшли під будівлю мерії, щоб висловити своє ставлення і вручити Юрієві Лужкову «чорну мітку», така нелюбов завершилася арештом.

Візит президента Росії Дмитра Медведєва до США відбувається на тлі внутрішнього скандалу в цій країні. До Вашингтона з Кабула терміново відкликано командувача американського угруповання та Міжнародних сил сприяння безпеці в Афганістані Стенлі Маккрістала. Учора Барак Обама мав із ним зустріч віч–на–віч, після якої збирався ухвалити рішення щодо подальшої долі генерала. За даними джерел у Білому домі, президент дуже лютий і сповнений рішучості відправити Маккрістала у відставку, але, як справжній демократ, вирішив не робити цього, доки не поговорить із командувачем американського контингенту особисто. Втім, як повідомляє Сі–Ен–Ен, генерал і сам був готовий подати главі держави «відставний» рапорт, бо ж не на жарт проштрафився.

«Що там у світі робиться?» — «Стабільності немає». Попри те, що цьому діалогу з кінофільму «Москва сльозам не вірить» уже більше тридцяти років, актуальності він не втрачає. Щоправда, є на нашій планеті куточки, які постійна світова нестабільність оминає. Мир і спокій панує у країнах Скандинавії, Швейцарії, Ірландії та взагалі переважній частині Західної Європи, Новій Зеландії, Австралії, Канаді, Японії та навіть Чилі. Ці країни посіли найнижчі місця у цьогорічному рейтингу нестабільності, який учора було опубліковано на сайті американського журналу Foreign Policy («Зовнішня політика»). Щороку це видання спільно з Фондом миру (The Fund for Peace) проводить масштабне дослідження, за результатами якого укладає так званий Failed States Index (індекс держав–невдах). Що вище місце в цьому списку — то більш нестабільною й небезпечною для своїх громадян та іноземних туристів є країна. Ситуацію в державах оцінюють за 12 показниками (як–то стан економіки, дотримання прав людини, залежність від інших держав, кількість біженців тощо).

Учора Киргизстан готувався до нових заворушень: віце–прем’єр тимчасового уряду Омурбек Текебаєв заявив, що, за його даними, «деструктивні сили» призначили на 22 червня черговий державний переворот. «Ми знаємо, хто вони, але не можемо їх ув’язнити, тому що вони поки що кажуть про мирні протести, хоча їхні задуми нам відомі», — запевнив урядовець, попередивши, що «будь–який великий конфлікт» Киргизії може перерости в центральноазіатську війну. Тому «дуже важливо провести референдум і легалізувати владу в Киргизії».

Росію з Білоруссю знову роз’єднало енергетичне питання. Якщо на початку року між союзними державами пробігла чорна «нафтова» кицька (тоді, нагадаємо, Москва призупинила постачання нафти на білоруські НПЗ, оскільки Мінськ відмовлявся сплачувати повне мито на «чорне золото»), то тепер колір розбрату вже блакитний. Учора голова правління «Газпрому» Олексій Міллер повідомив, що з 10–ї ранку холдинг скорочує обсяги постачання газу до Білорусі. Спершу на 15 відсотків, але, якщо вотчина Олександра Лукашенка не почне скорочувати борги за газопостачання, ці обмеження сягнуть 85 відсотків.

«Я цілу ніч не спала, так хвилювалася! Думала, Коморовський переможе вже в першому турі, а тут — такі цифри! Не сумніваюся, що президентам стане все одно представник «Громадянської платформи», але, як видно, наша соціологія знову підвела, і розрив зовсім не такий великий, як здавалося», — поділилася своїми переживаннями з «УМ» пані Марія. Її рідний дім — у Варшаві, але останні три роки жінка мешкає в Києві з дочкою, яка вийшла тут заміж і працює на спільному польсько–українському підприємстві. Дочка на вибори не пішла: Броніславу Коморовському, на відміну від матері, вона не симпатизує, але й за його головного суперника Ярослава Качинського голосувати не хоче. «У нас у Варшаві більшість так налаштована — політика братів Качинських була багато в чому нерозумною, але й Коморовський — не найхаризматичніший кандидат. Та що робити — вибираємо з того, що є».

Незабаром «понаєхавшим» у столицю великої путінської Росії доведеться складати своєрідний іспит на право проживання в Білокам’яній. Власне, охочим принаймні попрацювати в Москві й раніше доводилося нелегко: ледве не на кожному кроці міліціонери «вимагали реєстрацію» (себто перевіряли паспорти на предмет наявності відповідної печатки) або щонайменше хабар за її нестачу. А то й побити могли.

Історія «приморських партизанів», про яку останніми днями в Росії тільки й розмов, завершилася повною перемогою правоохоронних органів. Учора останній боєць «банди Муромцева», яка кілька тижнів тероризувала міліцію Приморського краю РФ, здався спецназу. Влада отримала черговий привід похизуватися з екранів телевізорів «успішним мочінням бандитів у сортирах», а громадянське суспільство — помізкувати над тим, чому такі «бандити» взагалі з’являються і що спонукає їх до збройного опору значно сильнішим і краще оснащеним силам. Тим паче що цього разу списати все на міжнаціональні чи міжрелігійні суперечки не вийде: всі шестеро (за іншою інформацією — семеро) членів «партизанського загону», який оголосив війну «ментам і мусорам», — звичайні російські хлопці.

Сто днів президентства — це не лише привід похвалитися своїми здобутками для влади, а й чудова нагода підсумувати її програші та недопрацювання — для опозиції. Не змарнувала можливості «розбомбити» свого більш успішного конкурента по президентських виборах і найпомітніша в усіх сенсах опозиціонерка Юлія Тимошенко.