Голова Львівської обладміністрації та обласної організації НСНУ — про сумісництво, роль Президента у своїй долі, людей зі списку Литвина, які погрожували його розстріляти, чому від деяких БЮТівців у нього стає дибки волосся і те, як колишні есдеки впливають на Львівщину
Завтра Українська народна партія проводить свій з'їзд. На ньому має бути сформовано список, з яким націонал-демократи підуть на вибори. Як відомо, вони вирішили балотуватися окремо від двох «помаранчевих» лідерів кампанії — «Нашої України» та БЮТ. У них буде свій Український народний блок. Таке рішення майже одноголосно було прийняте на першому етапі з'їзду УНП.
Серед тих, хто не підтримав «самостійного плавання», був народний депутат Михайло Ратушний. Він утримався. Бо вважає, що наразі перед собою треба ставити інакше завдання — об'єднуватися. Причому в найширшу коаліцію — із «Нашою Україною» та Блоком Тимошенко. Тільки в такому випадку можна мати гарантії того, що реванш сил Кучми—Януковича—Медведчука не пройде.
Михайло Ратушний, розповідаючи «УМ» про ситуацію у «помаранчевому стані», є відвертим. Він критикує і «Нашу Україну», і БЮТ, і навіть свою рідну УНП. Хоча, закликаючи до єдності, Ратушний переконаний, що вона в будь-якому випадку пройде у парламент, і в разі чого готовий змагатися за це до кінця.
Свого часу політичну реформу перетворили на валюту. Таку собі «умовну одиницю», якою пропонували розплатитися за те, щоб хтось зміг зробити якийсь крок. І після «бойових» виборів мера Мукачева, і під час горезвісної президентської кампанії тодішню опозицію утискали з усіх боків, Ющенкові й компанії постійно радили: мовляв, якщо проголосувати за зміни до Конституції, знизиться цінність президентського крісла й опір не буде таким сильним.
Рівно рік тому закінчилася Помаранчева революція. Її вінцем став компроміс між «помаранчевим» та «біло-блакитним» таборами в парламенті. Саме 8 грудня депутати проголосували за «великий пакет» — зміни до Конституції вкупі з законом, який унеможливлював фальсифікації перед «третім туром» виборів. Одразу ж парламент змінив склад Центрвиборчкому, і вже новій ЦВК судилося назвати новим Президентом України Віктора Ющенка. Тоді політична реформа стала умовою виходу з політичної кризи. Але нині вона може породити ще одну кризу влади. І ще одне протистояння між ворогуючими таборами.
Ми стояли на Майдані не за реформу. У нас було дві мети: дати по руках знахабнілому режимові й привести до влади демократичного лідера. Але без внесення змін до Конституції, які «більшовики» плекали кілька років поспіль і збиралися захиститися ними від Ющенка, не вдалося б спокійно «розрулити» революційні події. Опозиція пішла на поступки. Бо хтозна, що тоді могло трапитися...
А може, нічого б і не сталося? Віктор Андрійович мав перемагати без компромісів і навіть без того закону, який унеможливлював фальсифікації у «третьому турі». Зрештою, не в цьому річ. Рік тому Верховна Рада, проголосувавши за проект-4180, завела ключ нового конституційного годинника. І в новорічну ніч — 1 січня 2006 року — той скаже своє перше «бам». Куранти пролунають дуже гучно, і багатьох вони заглушать. Та цього хронометра вже не зупинити.
Федіркові вже багато років затісно жити у статусі просто художника. Але своїми епатажними перформенсами Анатоль розширює межі не лише власного фахового статусу, а й свідомість тих людей, які з особистої симпатії до митця чи з банальної людської допитливості долучаються до його творчих проектів. Проекти ті — часом до сороміцькості мінімалістичні і стислі — примушують люд ще довго перемивати кісточки і сперечатися про право Федірка називатися митцем, про профанацію малярства як такого, сенс творчості, мильні бульбашки і важкі бетонні брили. Анатолеві лише цього й треба. Він епатує натовп (мистецький зокрема), напихаючи його свідомість символами і знаками, мов тіло старого плюшевого ведмедя жовтим поролоном. Часом небагатослівний, а коли й велемовний, але незмінно незворушний і пародійно мудрий митець наполегливо лупає власну скелю, яка у кожного — своя, жодним чином не звертаючи уваги на кпини «правильних» колег-художників укупі з циніками-журналюгами, яким тільки дай нагоду позбиткуватися...
Удари Біг-Бена, півпінти англійського елю, чопорність старої Англії, прогресивні лондонські дизайнери і стукіт підборів від Джиммі Чу провулками Сохо, різдвяна індичка, туристичний пунктик — Тауерський міст, традиційний уклад і емігрантське середовище — усю сучасну Британію можна побачити наживо і не тільки — осягнути художній образ її — на фестивалі «симптоматичного» британського кіно.
Цей двоповерховий цегляний будинок у селі Лапоровичі, за 20 кілометрів від Мінська, керівник «Пєснярів» дуже любив. Сюди Володимир Мулявін часто тікав від міської суєти, зі своєї мінської квартири. До речі, вона була в будинку 13 по вулиці Біди, названої на честь уродженого з таким прізвищем діяча військового підпілля.
Прикро, коли світле називають темним. Правду — брехнею. Щирий порив стояти за правду — дурістю.
Прикро, коли вчорашні покидьки починають вважати себе героями і навіть переконують у своїй винятковості ширші маси людей. А дияволами вони нарікають тих, без кого Україна не могла б сьогодні бути по-справжньому вільною.
Прикро, коли шляхом маніпуляцій — по одній людині, по піввідсотка, по відсотку, і так — тисячами — відщипують та переводять до числа зневірених тих, хто минулого року в ці дні стоїчно виборював на Майдані перемогу демократії.
До сліз прикро, коли тим, за кого — як за уособлення демократії — стояли на Майдані, не вдається (чи не можеться) втілити обіцяне й заплановане в життя. Коли не вистачає розумних голів, щоб розвинути успіхи, і бажання знайти розумні голови. Зате вистачає дурості «проколюватися» й припускатися ляпів на абсолютно рівному місці.
При цьому бракує рук, щоб цитьнути на шавок, котрі ліплять на київських стовпах єзуїтські листівки на кшталт «Нас уже не багато, кожен день несемо втрати... Реприватизаціям — ні! Переслідуванням — ні!..» Котрі користуються абсолютною свободою слова і перетворюють її на свободу брехні. Котрі зарвалися у відстоюванні вчорашніх покидьків. Котрі таким чином фактично продовжують минулорічну кампанію з дискредитації наших ідеалів — ідеалів Майдану, демократії й справедливості.
Прикро, що триває інформаційна війна, в якій одні стоять грудьми за честь і об'єктивність, а інші продовжують «зачистки» й «килимові бомбардування», контролюючи ті самі газети й канали, що й до революції, і займаючи позиції явної фальші.
Так, нинішній лемент покидьків — це теж демократія. Принаймні її елемент. Покидьки, поливаючи Помаранчеву революцію брудом, сповна користуються її здобутками.
Але при цьому наше завдання — відділити зерна від полови. Зберегти віру в правду, яка завжди одна, незалежно від того, чи це осінь 2004-го, чи зима, чи рік випробувань потому.
Найприкріше ж буде на виборах-2006 втратити головні завоювання 2004 року і допустити до влади тих, хто рік тому ладен був утопити наш порив у крові. Хто влаштовував бійню під ЦВК і в Мукачеві. Хто стріляв у міліціонерів, манкірував вибухами на Троєщинському ринку і пускав у хід діоксин, аби отримати ефект «печаті диявола» на обличчі головного опонента. Хто ставив людей на коліна. Хто купував потрібний результат за тридцять срібняків. Хто позбавляв українців права обирати, права говорити й чути правду. Хто виставляв себе на посміховисько й падав від курячого яйця. Хто був насправді безсилим, незважаючи на володіння краденими мільярдами. Хто тепер волає про безпідставні «політичні репресії та переслідування» і вважає, що помилки нової влади для виборців будуть річчю більш показовою, аніж сваволя влади старої.
А ще — прикро, що після такого важкого й такого благословенного 2004 року знову доведеться вибирати не поміж лихом і добром, а задовольнятися меншою бідою...
Але в будь-якому разі головне — бути пильними. І бачити, де світло, а де тінь. 2004-й, хоч і не зберіг ціліснiсть наших лав, але ж нібито навчив нас розуміти. Навчив не миритися з фальшю.
Дивна річ: партій, зареєстрованих у Мін'юсті станом на цей час, у нас аж 127, але з них хіба половина попередньо заявили про своє бажання штурмувати парламентську висоту. Візьмуть її, звісно, далеко не всі, але зараз доречно запитати: а що ж решта? Яке в цих партій призначення, якщо вони ігнорують єдину за чотири роки можливість хоч якось заявити про себе, не кажучи про шанс реалізувати головну (теоретично) мету — поборотися за владу?
У країнах розвиненої демократії партії є основою політичної системи, виразниками інтересів різних соціальних груп. Звісно, і в Європі, куди ми прагнемо, вистачає дрібних, кумедних та безнадійних у плані взяття влади політичних утворень. Однак, мабуть, лише в нас партія може вміщатися в одній квартирі й часто навіть не мати телефону.
Був час, коли Міністерство юстиції почало боротися з такими «пустишками» (пригадуєте: у 2003—2004 роках міністр Лавринович після відповідних перевірок вкоротив віку не одному десятку фіктивних політутворень), але той «лікарський огляд» залишився далеко позаду — і кількість зареєстрований партій повернулася на попередній рівень.
Ідеальний підхід до зміцнення політичної системи зрозумілий: партія має дбати про своє реноме і рейтинг завжди, а не лише протягом виборчою кампанії; підмочена репутація навіть одного помітного партійця (не кажучи вже про багатьох) різко знижує шанси всієї партії на виборах. Але так — «у них», на Заході. А в нас партії, у тому числі «партії влади», досі колються-єднаються-клонуються, плодяться, наче гриби після дощу; виборці більше орієнтуються не на програми, а на лідерів, тим часом ціна власне партійних брендів залишається низькою (виняток — хіба що КПУ).
Це, власне, і є багатопартійність по-українськи. Але чи такого стану речей прагнули наші люди, починаючи з останніх років існування СРСР, коли вимогою багатотисячних мітингів демократичної опозиції було скасування 6-ї статті радянської Конституції — про «керівну і спрямовуючу» роль єдиної партії — КПРС? Адже начебто ось вона, багатопартійна демократія — плюралізм думок, свобода ідеологічної конкуренції?! Виявляється, не все так просто. Хоча процес іде таки в правильному напрямку, вважають політологи.
