Днями hollywoodreporter.com оголосив про те, що найбільш високооплачуваною актрисою Голлівуду стала Анджеліна Джолі, її гонорари сягають від 15 мільйонів доларів за фільм. Акторка, судячи з її шаленої популярності та активності, справді заслуговує на таке фінансове ставлення продюсерів.

Картина «Залюднений острів» Федора Бондарчука та Олександра Роднянського має достатньо приводів для того, щоб потрапити не просто в історію російського кінематографа, а в розділ «Найвизначніші фільми».

У 2004 році Музей історії Києва гучно вигнали з Кловського палацу і, «запакувавши» в коробки, прилаштували в Українському домі. Заспокоювали, що тимчасово, але в «запакованому» стані він перебуває ось уже чотири роки, а про реальні зміни «житлових умов» працівникам музею залишається лише мріяти.

Восьмого грудня рок–гурти «Тельнюк: Сестри» та «Кому вниз» розпочинають спільний творчий проект «Вітер століть». Концепція проекту — оригінальна і прогнозована водночас. Оригінальна, бо для сучасного українського мистецтва симбіоз класичної поезії та рок–музики — пропозиція нетипова. А прогнозована, оскільки ефект від такого поєднання очевидний навіть для непосвячених: поезія та музика підсилюють одне одного, стають зрозумілішими. Тур «Вітер століть» триватиме до 17 грудня, за цей час сестри Тельнюк та команда Андрія Середи дадуть сім концертів, виступатимуть перед студентами вищих навчальних закладів. Маршрут туру проляже через Одесу, Херсон, Кривий Ріг, Кіровоград, Суми, Харків, Дніпропетровськ. Свої програми «Тельнюк: Сестри» та «Кому вниз» побудували на поезіях Тараса Шевченка, Лесі Українки, Богдана–Ігоря Антонича, Євгена Маланюка, Василя Стуса, Олександра Олеся... Леся та Галина Тельнюк розповіли «Україні молодій», що ідея «Вітру століть» визрівала майже десять років.

Минулого року муніципальний камерний хор «Хрещатик» пережив потужну кадрову революцію. Головне управління культури вирішило розподілити посади «директор–художній керівник» в мистецьких колективах на дві окремі — «генеральний директор» та «художній керівник» і розпочати процес із «Хрещатика». Засновниця хору Лариса Бухонська обурилася цій ініціативі — хормейстер із багаторічним стажем не бажала миритися з таким розпорядженням, у результаті чого ЗМІ «вибухнуло» чималою кількістю статей, переважно викривально–гнівної тональності. Хтось захищав пані Ларису, в якої не склалося з новим культурним начальством міста і яка мусить задовольнитися лише творчою посадою.

За кілька тижнів у прокат виходить фільм «Населений острів». Ця стрічка — з категорії таких, що гарантують собі посилену увагу кіногромадськості ще на етапі знімального періоду. Над його створенням у поті чола працювали найкращі сили пострадянського кінематографа — Федір Бондарчук, Олександр Роднянський, Максим Осадчий та інші. Бюджет стрічки — 36 із половиною мільйонів доларів — вказує на безпрецедентну масштабність проекту. І така зірковість та постановочний розмах цілком виправдані. Адже першоосновою «Населеного острова» став однойменний «антитоталітарний» роман Аркадія та Бориса Стругацьких. Сценарій до фільму написали українські фантасти Марина і Сергій Дяченки.

Три дні неймовірного театру обіцяють львів’янам та гостям міста організатори фестивалю «Драбина». Чому неймовірного? А тому, що на цей фест з’їжджаються непрофесійні театральні колективи, які не страждають на штампи і комплекси академічних театрів, не залежать від репертуарних умовностей, а творять на своє задоволення. Цього року Львів пересвідчиться вп’яте, що шалений політ фантазії непрофесійних акторів та режисерів може давати дуже цікаві результати.

70–річчя актора, режисера, перекладача, політика Леся Танюка театральна громада відзначала в Театрі ім. Франка. І хоча пишна зала Української драми налаштовувала на помпезність та урочистий тон, цей ювілейний вечір вийшов теплим, родинним. На цю тональність свято з перших хвилин налаштував ведучий Богдан Бенюк, а гості, що виходили на сцену, із готовністю її підхопили. Щоправда, спершу Богдан Михайлович керував процесом якось дивно: виніс на сцену віолончель і після слів «Вибачайте, не Мстислав, зіграю, як умію» заніс інструмент знову за лаштунки. Потім з’ясувалося, що це така підводка до того, що першою скрипкою на сьогоднішньому вечорі буде Лесь Танюк.

Ситуація з театральними гастролерами у Києві «грішить» ефектом палиці з двома кінцями. З одного боку, їх наче б то й не бракує — російські зірки приїжджають до нас поодинці й цілими колективами, демонструючи не так високий творчий рівень, як чергове подорожчання квитків на свої спектаклі. А з іншого — все настільки схоже і прогнозоване, що мистецьких одкровень від цих візитерів ніхто вже давно не чекає. І жили б ми так, поживали, споглядаючи цей гастрольний «калейдоскоп», що механічно складає однотипні картинки, коли б не поодинокі Дон Кіхоти від театру, які між мистецтвом та зароблянням грошей не ставлять знак «=». Не знаю, чи сприйме за комплімент констатацію цього факту Станіслав Мойсеєв, але саме його я б хотіла зарахувати до таких Дон Кіхотів. Адже протягом тижня художній керівник Молодого театру прийняв і ще чекає у себе аж три театральні колективи з Литви, Польщі, Німеччини та Франції, які навряд чи можна назвати гастролерами, типовими для сучасного українського театру.

За два роки існування в Києві театру сучасної хореографії «Київ Модерн–балет» його художній керівник Раду Поклітару привчив нас до думки, що авангард — поняття насправді безмежне. Не встигли театрали оговтатись після емоційного потрясіння від його «Кармен. TV», як Поклітару пвпродовж року «вистрілює» новими провокаціями — «Веронський міф: Шекспірименти», «Дощ/Болеро», «Лускунчик»... Плас­тичний малюнок від Поклітару завжди насичений і новаторський настільки, що з будь–якого його шматочка при розумному підході до справи можна розкрутити хореографічну конструкцію для іншого спектаклю. У своїх наступних прем’єрах, балетних виставах «Палата №6» та Underground, Раду Поклітару продовжить експериментувати з пластикою людини та ...її ж психологією. Власне, саме ці експерименти є визначальними у творчості балетмейстера Поклітару.