Нинішній шорт-лист жанрової літератури — втішно-передбачуваний.

Переважна більшість із 36 видань, що оцінювалися у підномінації «публіцистика/сучасні мемуари», — пов’язані з війною: спогади очевидців та репортажі медійників.

Пригадую, як рік тому нервово реагував на інтерв’ю Алена Делона і Володимира Зеленського.

Коли дивлюся на перелік видань про нинішню російсько-українську війну — а лік уже іде на тисячі, — впадає у вічі дивовижно мала частка журналістських книжок, які мали би вести перед.

Що ми знаємо про португальський фашизм, якому вдалося уникнути прямої участи у Другій світовій?

Коли чуємо ім’я Жана-Крістофа Ґранже, непомильно уявляємо поліцейський детектив зі стрімкою фабулою і похмурими екскурсами у минуле підозрюваних, пов’язане з прихованими нацистськими злочинами.

Усе, що пише Марія Матіос, варте якнайширшої читацької уваги.

Отже, ланцюжок вибудувався: хто такий Путін з точки зору літературних ідей.

Нещодавно гарвардський професор Мартін Пухнер опублікував дивну на перший позір працю «Писаний світ» з викличним підзаголовком «Як література формує історію» (2018; український переклад — 2022; рецензія в «УМ» від 05.07.2023).

Останній важливий крок письменника Пєлєвіна, «творця» сучасної російської масової свідомости, — кооптація/поглинання/привласнення вампіричного шалу тогочасної літератури в романі «Ампір В» (2006).