Обеліск на згадку про Махна на рештках Дуба смерті. (Фото Олексія ГУДЕНКА.)
У Покровському районі на Дніпропетровщині загорілися бажанням відкрити туристичний маршрут шляхами Нестора Махна. Правда, на те, щоб відібрати лаври «махновської столиці» в сусіднього Гуляйполя на Запоріжжі, покровчани зовсім не претендують. Навіть більше того — налаштовані на плідну співпрацю. Голова Покровської райдержадміністрації Геннадій Зінченко з цього приводу, зокрема, зазначив, що зі своїм гуляйпільським колегою він на «махновську» тему тепер спілкується постійно.
Саме на теренах нинішнього Покровського району Нестора Івановича вперше і назавжди нарекли батьком. Цю історію, здається, тут знає і старе, і мале. Навесні 1918 року Україна була наповнена німецькими та австро–угорськими військами. У народу закипав гнів проти загарбників. Спонтанно виникав рух опору. Зокрема, на теренах нинішньої Запорізької області виник загін Махна, а в Дібрівці (нині — Великомихайлівка), що в Покровському районі сучасної Дніпропетровщини, — Щуся. Місцевий краєзнавець Геннадій Мицик стверджує, що бійців в обох загонах спершу було зовсім не багато — десь 20 і 15. Проте у народних ватажків, на відміну від вождів нашого сьогодення, вистачило мудрості для того, щоб об’єднатися. Це сталося восени того ж 1918–го в Дібрівському лісі.
У Великомихайлівці саме розташовувався батальйон австрійців, а разом із ними — сотні дві гетьманської варти та німців–колоністів. Здавалося, для боротьби з такою кількістю супротивників у народних месників було надто мало сил. Проте Махно наполіг дати бій недругові, і невеликий партизанський загін переміг значно більшу регулярну військову частину окупантів і з честю повернувся до визволеної Великомихайлівки. З такої нагоди у селі відбувся великий мітинг, на якому місцеві жителі заявили Нестору Івановичу: «Віднині ви — наш батько!».
Це почесне звання Махно виправдав і пізніше. Коли у 1919 році Великомихайлівку загарбали денікінці, зусиллями його загону було відновлено попередню владу.
Значно підступнішими виявилися червоні війська. Свій третій кінний корпус вони підсилили полоненими махновцями, перед якими поставили умову — або розстріл, або вони «спокутують свою провину перед радянською владою». У лютому 1921 року Махно помчав на передову, сподіваючись, що колишні однополчани, побачивши його, припинять опір і повернуть зброю проти червоних командирів. Але сталося інакше — вчорашні махновці тут же, в Дібрівському лісі, пішли в атаку на своїх. Бої відбувалися з перемінним успіхом. Проте сили червоних явно переважали. Махновцям довелося відступати. Ворожі бійці вже ось–ось мали захопити керівництво повстанців на чолі з Махном. У пошуках порятунку начальник штабу Віктор Білаш схопив армійську касу і почав кидати на землю гроші, срібло, золото. Підбираючи коштовності, червоні мусили зіскакувати з коней і таким чином відстали. Цим і було врятовано Нестора Івановича та його найближче оточення.
Махно прийняв рішення відправитися на Дон, де на той час переважало українське населення. Але й там виявилося, що підтримати його нікому — козацтво значною мірою було винищене за наказом кремлівської верхівки. До того ж на порозі стояв жахливий голод. Власне, це був початок кінця легендарної повстанської армії.
Звісно, на сьогодні конкретних слідів махновщини у Великомихайлівці практично не залишилося. Але лишилися легенди — красиві і романтичні. Часто вони пов’язані з цілком конкретними місцями. Наприклад, з легендарним Дубом смерті. За переказами, йому — понад 400 років. Проте дожити до сьогоднішнього дня цілим і неушкодженим дереву не судилося — віку вкоротила блискавка. І тепер від Дуба смерті залишилася тільки спиляна нижня частина стовбура, який можуть охопити, взявшись за руки, чоловік зо п’ять. Просто на ньому звели постамент iз каменю із зображенням Нестора Івановича та меморіальною табличкою з написом: «Дуб повстанців армії Махна, прозваний у народі Дуб смерті. Останкам дуба понад 400 років. Він був свідком козацької доби, московської колонізації, радянської імперії та народження незалежної Української Держави. У роки громадянської війни під розлогою кроною могутнього дуба творилася велика історія махновського руху...».
От тільки чому Дуб смерті у написі, частину якого нами процитовано вище, не розтлумачується. Пояснення знаходжу у виданих обласним Центром зеленого туризму та народних ремесел Дніпропетровщини коротких даних про історичні об’єкти на території Покровського району: «Довгий час побутувала думка, створювалися легенди, нібито на Дубі смерті махновці вішали людей, які боролися чи співчували радянській владі. Через це дуб і набув такої сумнозвісної слави».
А далі йдеться про те, що на «Дубі смерті» різні місцеві бандити, яких за радянської влади всіх підряд «чомусь звали махновцями», страчували випадкових людей, найчастіше з метою пограбування. Надто ж лютувала банда Петренка, жертвою якої, зокрема, став Микола Шваб — організатор однієї з перших комун на Катеринославщині. «Вже пізніше, коли банда була знищена, під дубом знайшли 24 могили, в яких бандити поховали свої жертви. Замучених перепоховали недалеко від дуба. З тих пір дерево й отримало назву «Дуб смерті», — підсумовується у «коротких даних».
Проте голова краєзнавчого товариства «Ріднокрай», уродженець цих місць Борис Ковтонюк, який на махновську тему навіть видав книжку, у таких висновках глибоко сумнівається. А про банду Петренка він, як зізнався, і взагалі почув уперше. Адже відразу виникає питання: яке відношення цей бандит мав до відомого махновця Петра Петренка? Вони є просто однофамільцями чи, чого доброго, йдеться про одну й ту саму особу? Але знову ж, як переконаний Борис Мусійович, банди і махновці у зовсім невеликому Дібрівському лісі співіснувати просто не могли.
«Десь наприкінці 50–х років походження назви Дуба смерті досліджувала спеціально створена державна комісія, яка жодного підтвердження злодіянь махновців не знайшла, — аргументує краєзнавець. — Армія Нестора Івановича була селянською і проти своїх, звісно ж, воювати не могла». До речі, є й ще одна версія «смертельної» назви дуба — його так нарекли самі повстанці, які поклялися під могутньою кроною дерева «битися з ворогом до смерті»...
Інші великомихайлівські об’єкти, які хочуть запропонувати туристам, легендами та переказами оповиті ще більше. За дубом над річкою Вовчою височiють Марушкинi скелi, де колись були махновськi схованки. Деякі мешканці Великомихайлівки ще дітьми бігали сюди та гралися в їхніх залишках. Трохи оддалік тік струмок Щусева (або Козацька криниця), бiля якого збиралися повстанцi. У Великомихайлівці, кажуть, жила й коханка Махна — Тiна Овчаренко.
«Чи легендарні Марушкині скелі, чи Долина лелек, чи Козацька криниця, чи Сосна кохання хвилюють серця наших сучасників і сьогодні, тому це надихає на створення художніх творів», — каже вчитель української мови і літератури з Новоселівської загальноосвітньої середньої школи Сергій Огій, який був для нас гідом у Дібрівському лісі. Його славна історія рідного краю теж надихнула — на підтвердження цього Сергій Іванович подарував мені свою книжку з оповіданням «Сосна кохання».
...Після тієї втечі, коли Махна врятувала армійська каса, Нестор Іванович ще двічі побував у Дібрівці — наприкінці травня і в ніч з 10 на 11 липня того ж 1921 року. Саме тоді він поповнив армійську касу з одного зі схронів. Через місяць, коли Махно отримав одинадцяте важке поранення в селі Мишурин Ріг, він востаннє послав трьох бійців до Дібрівського лісу — напевно, щоб знову запастися грішми. Одначе офіційна історія замовчує, чи вдалося це його побратимам. Натомість люди досі розповідають, що десь у Дібрівському лісі й донині лежить скарб Нестора Махна...
P.S. Автор висловлює вдячність Управлінню культури і туризму Дніпропетровської облдержадміністрації за сприяння у підготовці цього матеріалу.
Відомо, що батько Махно був не проти хильнути чарчину. Щоправда, не завжди. Якщо в повітрі «пахло порохом», він спиртного і не нюхав. Цього ж суворо вимагав і від своїх підлеглих. На сільських весіллях, куди часто його запрошували земляки, він був душею компанії. У дні затишшя між боями, щоб розслабитися, хлопці–повстанці влаштовували весілля і самі. Якщо бажаючих одружуватися не було, тягли жеребки. Саме так трапилося одного разу під час перебування загону Махна у Великомихайлівці. Доля випала на трьох молодиків, а потрібно було обрати лише одного. Отож забрали у кожного шапки та й подалися по селу свататися. Таким чином одружилися колишня наймичка пана Гладкого та один із рядових бійців загону Махна.
«То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>
Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>
Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>
Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>
Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>
Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>
