Україна увійшла в документи ювілейного саміту НАТО — кількома нуднуватими і малообіцяючими рядками. У заключному комюніке саміту говориться: «У Бухаресті ми вирішили, що Україна і Грузія будуть членами НАТО, і ми підтверджуємо всі елементи цього рішення». І ще — «ми максималізуємо наші поради, допомогу та підтримку для... реформ у рамках комітетів Україна—НАТО та Грузія—НАТО». Мова чиновників кострубата, тож обіцянка «максималізувати поради» (це що, означає давати ще більше цінних порад?) виглядає дещо знущально. МЗС — відомство, яке хоча б через одягнений на нього мундир мусило якось реагувати на натовські обіцянки, — відгукнулося коментарем, аналогічним за звучанням. «Ми сподіваємося, що і надалі наша перспектива, чітко задекларована на саміті НАТО в Бухаресті, залишиться ключовою в діалозі між Україною і НАТО», — звично повторив речник МЗС України Василь Кирилич.

Із Надзвичайним і Повноважним послом Латвійської Республіки в Україні Атісом Сьянітсом ми зустрілися напередодні 60–ї річниці однієї з найтрагічніших подій у національній історії. У короткий відрізок часу — з 25 по 28 березня 1949 року — з Латвії було депортовано 42 тисячі осіб, що становило понад два відсотки тодішнього населення республіки. Три чверті депортованих — жінки і діти віком до шістнадцяти років, яких вивезли на малозаселені території Сибіру та Далекого Сходу, і там багато з них загинули. Цю сумну дату в країні відзначають 25 березня як День пам’яті жертв комуністичного терору. Якщо згадати про той хронологічний період у Західній Україні, то прозорі аналогії напрошуються самі собою.
І хоч говорили ми про сучасність, з’ясувалося, що мій співбесідник добре обізнаний з українською історією. Атіс Сьянітс — професійний дипломат, досі представляв інтереси своєї батьківщини в Литві, Ватикані, Канаді. Працюючи за океаном, усерйоз зацікавився Україною, і коли влітку 2007 року випала нагода, попросив призначити його в Київ.

Нижня палата парламенту Чехії позавчора після тривалих дебатів цілком несподівано висловила вотум недовіри урядові прем’єр–міністра Чехії Мірека Тополанека. Це викликало шок у Чехії та Європі, оскільки в цьому півріччі Чехія головує в ЄС і на плечах Тополанека лежить більшість обов’язків та відповідальність за головування. Показово, що попередні чотири голосування щодо довіри уряду Тополанека (тоді Чехія ще не головувала в ЄС) були нерезультативними. Чехи таки дійсно мають почуття «чорного гумору». Взагалі, це перший вотум недовіри уряду країни з часу закінчення Другої світової війни.

Візит Президента України Віктора Ющенка до Праги — так уже сталося — припав на лиху годину: ліві в парламенті Чехії скинули уряд Мірека Тополанека, і країна, яка головує в ЄС, опинилася у вкрай неприємній ситуації. Говорити про перспективи співпраці з ЄС стало враз якось трохи «не з руки». «Соціалісти та комуністи висловили мені недовіру і тепер не знають, що з цим робити. А я не буду робити для них ситуацію легшою», — пояснив Ющенкові Тополанек, уже дещо оговтавшись від позавчорашнього удару депутатів.

У червні відбудуться вибори до Європарламенту, за мандат знову змагається глава ультраправого «Національного фронту» Франції Жан–Марі Ле Пен. Він засідає в Європарламенті безперервно з 1984 року. За регламентом, перше засідання новообраного складу Європарламенту, заплановане на 14 липня, має відкрити найстаріший депутат. Найімовірніше, що ним стане саме 81–річний Ле Пен.

За чинним законодавством, кожен власник закладу громадського харчування мусить відвести не менше половини площі ресторану, кафе чи бару для осіб, які не курять. Утім на практиці гуманне рішення дуже часто не виконується: як у невеличких кафешках, що мають одну залу, так і в дорогих ресторанах, де символічний кордон між «столиками для курців» та «столиками для некурців» пролягає в повітрі. Та й на роботі в багатьох із нас палять не у спеціально облаштованих місцях, як того вимагає закон, а в коридорі, біля ліфта, на сходах чи просто в кабінеті — «на радість» усім некурцям. Чому так і чи можна якимось чином захистити права українців на повітря, вільне від тютюнового диму?

Бабуся–жебрачка снідає біля смітника. На металевій решітці лежить купа пожмаканих недопалків. Лікар уважно оглядає пацієнта. Крізь благеньке віконце назустріч одна одній тягнуться дві руки... Розглядаючи ці фотографії, зроблені студентами медичних вузів України, не відразу розумієш, яким чином сюжет пов’язаний із темою виставки — «Туберкульоз. Стоп–кадр». Але після розмови з авторами робіт і фахівцями галузі фтизіатрії та пульмонології, які прийшли на відкриття виставки, стає все ясно.

Починаючи від 1995 року, в Україні оголошено епідемію туберкульозу. Про це лікарі нагадали напередодні Всесвітнього дня боротьби з туберкульозом, який відзначали 24 березня. Як наголосив керівник групи з ВІЛ–СНІД бюро Всесвітньої організації охорони здоров’я в Україні Гундо Вайлер, найголовніша проблема, яка сьогодні непокоїть фтизіатрів усієї планети, — збільшення кількості хворих на резистентну форму туберкульозу. Йдеться про ситуацію, коли мікобактерія з різних причин (перерви в лікуванні, підбір неефективних препаратів, неправильне дозування, особливості імунної системи тощо) пристосовується до певних медикаментів і не гине під їхнім впливом. Тоді паличка Коха стає не чутливою до традиційних ліків, а значить, спеціалісти повинні шукати такі засоби, які зможуть подолати «загартовану» бактерію.

Десять років тому 23 березня авіація НАТО почала бомбардувати Сербію. Метою НАТО було змусити сербську армію припинити бойові дії в Косові та зупинити геноцид тамтешніх албанців. Учора рівно опівдні по всій Сербії завили сирени повітряної тривоги. Головні церемоніальні заходи розпочалися о 19.45 за місцевим часом, коли на країну впали перші бомби. У цей час по всій країні забили дзвони церков, а до пам’ятників, встановлених на місці загибелі мирних людей, серби масово понесли вінки.