21 березня видалося багатим на мистецькі ювілеї. Цього дня 120 років тому у Києві народився Олександр Вертинський, некруглу дату з дня народження свого кумира відзначали шанувальники одесита Леоніда Утьосова, а в Молодому театрі вітання з 50–річним ювілеєм приймав режисер Станіслав Мойсеєв. Ще кілька місяців тому власний ювілейний вечір Станіслав Анатолійович бачив у вигляді прем’єри своєї вистави «Венеціанський купець», і не інакше. Але Головне управління культури з фінансуванням цього проекту чомусь вирішило не поспішати, тому роботу над спектаклем за Шекспіром Мойсеєв, у надії на те, що проблема з грошима все ж таки вирішиться, продовжить десь через півроку (творчу паузу режисер заповнить роботою в Угорщині, куди його у вересні запросили ставити гоголівське «Одруження»). А з ювілеєм довелося викручуватися за допомогою перевіреного, але завжди виграшного, сценарію: привітання від представників влади, попурі з найвідоміших постановок, фуршет. Вечір назвали «Монолог із театру».

За 17 років існування «Ки­ївської пекторалі» список лауреатів цієї театральної премії розрісся до двох сотень. Не треба володіти особливими екстрасенсорними здіб­ностями, щоб ідентифікувати серед цих достойників передовиків нашого сценічного «виробництва» Володимира Горянського, Віталія Лінецького, Юрія Одинокого, Леся Задніпровського, Богдана Бе­нюка, Наталку Сумську та багатьох інших знаних і улюблених акторів і режисерів. Цього року список кращих із кращих поповниться трішки меншою кількістю акторів і режисерів.

Минулого року мистецький театральний рейтинг під назвою «Київська пектораль» ознаменувався чи не найнеприємнішою історією за весь час свого існування. Відомий театральний критик, професор Валентина Заболотна, яка була однією із тих, хто починав «Київську пектораль», оголосила про свій вихід із цього проекту, озвучивши чимало претензій до процесу визначення найкращих. Тоді театральна громадськість з ентузіазмом занурилася в обговорення цього вчинку пані Заболотної, аналізувала всі «за» і «проти» цього демаршу, будувала прогнози щодо того, як він позначиться на долі та престижності самої премії...

Розжитися додатковим сценічним майданчиком, а особливо у період кризи — мрія багатьох керівників театрів, яка, як вони самі розуміють, з дуже багатьох причин сьогодні навряд чи може бути здійснена. Але для директора НП «Україна» Миколи Мозгового ця очевидність не стала нездоланною перешкодою на шляху до давньої мрії про Малу сцену. «Ідея створення невеликого концертно–театрального залу виникла ще чотири роки тому, нарешті ми втілили її у реальність», — урочисто виголосив він перед журналістами вже з нового сценічного майданчика. До речі, і журналісти, й артисти це приміщення дуже добре знають: раніше саме тут працював прес–центр Палацу «Україна». Але тепер його і не впізнаєш — павільйон площею 280 квадратів переобладнали у затишний зал зі сценою, «одягли» у нові декорації, оснастили сучасним звуковим та світловим обладнанням.

У березні подій, присвячених пам’яті Тараса Шевченка, традиційно вистачає. Як офіційних, так і тих, що залишаються поза ефіром провідних телеканалів, але мають неабиякий суспільно–значущий ефект. До останніх варто віднести і позавчорашню акцію в Національному музеї літератури «Сон» Т. Г. Шевченка в розверстому просторі «проклятих років» української історії. Постмодерне прочитання». Свого Кобзаря представили студенти 4–го курсу Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка–Карого (художній керівник — Михайло Яремчук) та їхній старший колега, заслужений артист України Володимир Смотритель (художній керівник Хмельницького монотеатру «Кут»). І якщо Смотритель — актор досвідчений і загартований не одним сценічним майданчиком, у тому числі й за кордоном, то студентам довелося сповна пізнати зміст афоризму «грудьми на амбразуру».

Мистецька скарбниця України поповнилася 119 картинами відомих українських художників минулого століття, серед яких — Мирон Левицький, Олекса Грищенко, Василь та Микола Кричевські й інші. Свою приватну колекцію, яку експерти оцінили в 850 тис. доларів, нашій країні передала громадянка Канади Галина Горюн–Левицька. Презентація цієї збірки в Українському домі, як і має бути в таких випадках, була витримана в піднесено–урочистій тональності — відвідувачі на чолі з міністром культури Василем Вовкуном, оглядаючи експозицію, були дуже щирими у своїх оцінках, серед яких домінувало зовсім не протокольне «Потрясаюче!». Але щоб ці компліменти прозвучали, щоб картини українців повернулися на Батьківщину, а нащадки художників отримали можливість їх побачити, деяким людям довелося продемонструвати, що справжній патріотизм і розмови про нього — це дві великі різниці.

Вона обіцяла співати до шістдесяти і стримала своє слово. 15 квітня Аллі Пугачовій виповнюється 60, і у квітні ж вона починає свій прощально–ювілейний марш–кидок, який охопить пострадянські країни, а також Америку, Канаду, Ізраїль, Німеччину. Сам тур, який розпочнеться 7 квітня в Кремлівському палаці, має назву «Від квітня до квітня», а свою концертну програму Примадонна нарекла «Сни про кохання».

Не здивуюся, коли чимало столичних театралів, розгорнувши сьогоднішній номер «України молодої» на шпальті «Культура», здивовано вигукнуть: «Як, Калягін приїжджав? Чому ми про це не знали?». Дійсно, ці гастролі театру Еt Cetera відбувалися в умовах підвищеної секретності — гучної рекламної кампанії не було, обмежились невеличкою афішею у вестибюлі Театру ім. Лесі Українки. Але навіть за умов такої підвищеної секретності глядач прийшов.

У Національній опері Анастасію Волочкову зустрічали аншлагом, як і належить зустрічати зірку. Хоча концерт, що відбувся у перший день весни, став лише яскравим фіналом насиченого візиту балерини до Києва. Як і в попередній свій приїзд в Україну, Анастасія забажала, щоб організатори обов’язково влаштували їй зустріч з юними танцівниками. У результаті чого учні Київського хореографічного училища та Муніципальної академії танцю не лише змогли побувати на відкритій репетиції, а й поспілкувалися з іменитою балериною про майбутню професію.

Навіть якщо криза перекреслить добру половину заходів, присвячених 200–річчю з дня народження Миколи Гоголя, столичні театри точно не опиняться на узбіччі цієї видатної дати. Вистави — хто одну, а хто й кілька — за твора­ми письменника у своїй афіші мають більшість київських театрів: «Ревізор» іде в Російській драмі і на франківській сцені (у квітні Театр імені Франка випускає ще й «Одруження»), «Гравці» та «Мертві душі» — у Театрі на Подолі, «РЕхуВІлійЗОР» — у Молодому, «Одруження» — в Театрі драми і комедії ... Днями ще одну гоголівську виставу до спільної скарбнички з вензелями «М. Г.» додав Театр опери і балету для дітей і юнацтва. Робота над оперою «Ніч перед Різдвом» супроводжувалася всілякими містичними мізансценами й деталями. Здавалося б, фінансування цієї постановки міським Управлінням культури буде надійним страховиком усіх можливих проблем. Але коли у справі фігурує сам Микола Васильович — тут можна очікувати чого завгодно.