Поліграф: що нам іще бреше ШІ?
Якщо почитати новітню «Історію української літератури» (присвячений сучасному письменству том вийшов торік), то такого автора, як Владислав Івченко, ніби й не існує. >>
У Національній опері Анастасію Волочкову зустрічали аншлагом, як і належить зустрічати зірку. Хоча концерт, що відбувся у перший день весни, став лише яскравим фіналом насиченого візиту балерини до Києва. Як і в попередній свій приїзд в Україну, Анастасія забажала, щоб організатори обов’язково влаштували їй зустріч з юними танцівниками. У результаті чого учні Київського хореографічного училища та Муніципальної академії танцю не лише змогли побувати на відкритій репетиції, а й поспілкувалися з іменитою балериною про майбутню професію. Річ у тім, що свої перші кроки у велике мистецтво юна Волочкова зробила на київській сцені, коли в 1996 була однією із учасниць конкурсу імені Сержа Лифаря — це такий «місточок назавжди» між нею та Києвом. «Я розумію, що танцювати вже недовго, — визнає Анастасія, яка вже наближається до критичного для балерини віку. — І дуже хочеться залишити щось після себе. Тож планую відкрити мережу шкіл духовного виховання для обдарованих дітей». Щоправда, поки що цей проект стосується лише міст Росії — перша така школа має з’явитися у Беслані. Але якщо хтось підтримає цю ідею в Україні — Анастасія згодна її курирувати.
Питання особистого характеру балерину переслідували і під час київського візиту. Анастасію вони аж ніяк не засмутили і не роздратували, вона охоче розповідала і про свою доньку — «Арині уже три з половиною роки, у неї дві няні, дівчинка розумна, співає в ансамблі «Домісолька» — і про чоловіка, який хоч і залишив її через тренера з йоги, зостається добрим батьком. «Я щаслива мама, я була щасливою дружиною», — зізнається Волочкова. Ще одна тема, яка постійно виникає під час спілкування Анастасії з пресою, — конфлікт балерини з Большим театром, звільнення з театру та його наслідки. Анастасія ще раз підтвердила, що все це в минулому, і вона дуже тішиться з того, що тоді так кардинально змінила своє життя. «Сьогодні в мене є свій проект і своя команда, — говорить Волочкова, — я танцюю що хочу і де хочу». Маючи в середньому по дев’ять концертів на місяць, вона встигає брати участь і в різних шоу–проектах. Як то «Льодовиковий період», з яким Волочкова об’їздила понад 60 міст у різних країнах світу. Нещодавно вона підготувала новий номер — на музику Ігоря Корнелюка з «Майстра і Маргарити», а через місяць виходить її автобіографічна книжка «Балетний роман».
У Києві прима, яка свій сьогоднішній танцювальний стиль визначає як неокласику, показала п’ять найкращих номерів зі своєї програми: «Я ні про що не шкодую» (на пісню Едіт Піаф), «Загибель богів. Віліса» Генрі Перселла, «Червона Жизель», «Сицілієць», «Золота клітка». Також Анастасія Волочкова та її партнер Ренат Арифулін станцювали головні партії балету «Шахерезада», артисти Національної опери виконали фрагменти з балетів «Грек Зорба» та «Майстер і Маргарита».
Якщо почитати новітню «Історію української літератури» (присвячений сучасному письменству том вийшов торік), то такого автора, як Владислав Івченко, ніби й не існує. >>
Уже 20 серпня вся країна заспіває легендарну пісню «Червона рута» разом з найпопулярнішими українськими акторами: Станіславом Бокланом, Олександром Рудинським, Катериною Кузнецовою, Романом Луцьким, В?ячеславом Довженком, Юрієм Горбуновим, Лілією Ребрик. >>
З Богданом Бринським, живописцем із Івана-Франківська, ми знайомі вже чимало часу і щоразу після зустрічі з ним, після його захоплюючих розповідей про себе, про свій родовід, про людей, з якими він знався за свої роки, я казала собі: >>
У день 975-річчя Києво-Печерської лаври Президент України Володимир Зеленський підписав указ про захист національних святинь України. >>
Ця ініціатива обіцяє стати однією з найбільш важливих подій у духовному й суспільному житті не лише Придніпров’я, а й усієї України. >>
У той час, коли мільйони українців розкидані по різних континентах, особливе значення займає українська пісня — як символ пам’яті, єдності та любові до Батьківщини. >>