Україну і Молдову поєднують не лише спільний кордон і пов'язані з цим безпосереднім сусідством проблеми: на даному етапі чи не найбільше наші держави єднає ще й спільний «головний біль» — Придністров'я. Тож немає нічого дивного в тому, що вчорашні переговори Віктора Ющенка і Володимира Вороніна в рамках одноденного візиту до Києва молдовського лідера тривали значно довше запланованого протоколом часу.
«Багатьох із вас я не знала близько до того, як ми зібралися в уряді». Про декого, слід гадати, думала дещо гірше, ніж виявилося насправді. А насправді — «багато хто був відкриттям у найкращому сенсі цього слова. Навіть якщо партійні інтереси роз'єднували, ви намагалися бути відповідальними за ті слова, які ми казали людям». Таким, із застиглими в горлі, але так і не викоченими з очей сльозами, було прощання Юлії Тимошенко з її «першим помаранчевим урядом, який за 7 місяців зміг зробити більше, ніж багато урядів за 14 років».
На відміну від більшості попередніх «відпускних сезонів», політичне літо 2005-го не стало ні «мертвим сезоном», ні «тихою годиною». І це — незважаючи на тривалі депутатські канікули та відсутність у Києві більшої половини Кабміну (деякі урядовці навіть на засідання уряду прилітали з Криму в перерві між ранковим запливом і вечірнім джакузі). Помаранчева революція для українського політикуму з його усталеними й законсервованими звичаями стала надто сильним потрясінням, тому, мабуть, цілком природно, що «постреволюційна» влада й досі не може позбутися вже радше смішного, ніж гордого епітету «нова». І хоча виправдати більшість помилок помаранчевої команди затяжним періодом «утряски» не менш складно, ніж змиритися із вельми швидким приходом до тями тих, кого ще рік тому ми називали «злочинним режимом» і кому прогнозували тюрми, принаймні на брак політичних новин минуле літо не страждало.
Але хоч якими гарячими були ці три швидкоплинні місяці, справжня спека тільки розпочинається. Сьогодні стартує остання сесія Верховної Ради нинішнього (VIII) скликання і нинішнього зразка. Політичний сезон осінь-зима—2005/06 повинен стати останнім для тієї політичної системи, до якої ми звикли, і, відповідно, остаточно перегорнути сторінку, яку писали Кучма і Ко. Та чи перегорне? Чи не почнуть нові «писарі» заповнювати аркуші, водячи «під копірку» по попередніх? Чи стане Верховна Рада, вперше в історії незалежної України обрана за стовідсотково пропорційною системою, справді оновленою? Чи вдасться законодавчій та виконавчій гілкам влади працювати злагоджено й продуктивно (варто зауважити: за умов, коли третя гілка — судова — в будь-якому випадку залишається всіяною старими паразитами)? Чи нарешті вступить у дію політична реформа, яка диктуватиме нові умови цієї співпраці?
Відповіді на безліч цих та подібних запитань після дев'яти місяців життя в посткучмівській країні видаються не менш туманними, ніж рік тому.
Побувати на дачі у Віктора Ющенка в селі Нові Безрадичі Обухівського району журналістам, у тому числі й «УМним», випадало вже не раз. Але потоку замовних статей про «шестиповерхові вілли» із ледве що не позолоченими перилами це не зупиняє — що поробиш, політика — брудна справа. Останнім часом «майнові» скандали довкола родини Ющенків спалахували особливо активно, і хоча в порівнянні з «розвагами» минулої влади це все просто дитячі забавки, демократичному Президентові й люблячому батькові, природно, будь-яке несправедливо гостре слово неприємне. Мабуть, саме тому напередодні початку нового політичного сезону тепер уже Президент Ющенко вирішив знову запросити «акул пера» до себе в гості — вперше у новому статусі.
В «УМ» переконані, що якби в Україні було з півсотні Юріїв Луценків, та призначити їх на різні міністерські посади, то майже не було б у державі проблем. Усі б вирішувалися наполегливо, натхненно й оперативно. Тепер уже колишній соціаліст (але вічний «командир Майдану») Луценко — явище справді унікальне в українській політиці. Людина-подія, людина-афоризм, а головне — людина слова. Сказав (часто — із застосуванням смачної лайки) — зробить. Основоположні цілі міністра внутрішніх справ — покарати винних, незалежно від кольору їхніх прапорів, повернути в Україну закон та довіру до правоохоронних органів. Відзначимо водночас, що на Президента Ющенка у своїх викладах Луценко посилається так само часто, як на букву закону. Бо безмежно вірить і в першого, і в другу.
Про те, що вже встиг пан Юрій зробити на посаді головного міліціонера за перші сім місяців і що планує найближчим та дальшим часом, ми говорили з ним понад дві години.
Для того щоб осягнути незвичайну й незвичну для західного менталітету культуру Японії, потрібні десятки років. Поїздка кореспондентки «УМ» на Далекий Схід зайняла кілька днів. Запитань — мільйон, і майже всі залишаються без відповіді. Тому зустріч із Людмилою Скирдою можна було вважати подарунком долі. Поет, учений, культуролог — вона вже понад три роки разом із чоловіком, послом України Юрієм Костенком, мешкає в Японії і щиро нею захоплюється. До речі, завдяки пані Людмилі чимало японців не лише дізналися про Україну з її багатою культурою і традиціями, а й щиро її полюбили. «Усе, що робить Людмила Скирда в Японії — це рефлексія її величезної любові до України, і саме перебування такої особистості в Японії є найкращим піаром для її країни і її народу», — так написав про нашу співрозмовницю відомий японський прозаїк і кінодраматург Рей Наканісі. А наразі пані Людмила розповідає про Країну Східного Сонця читачам «УМ».
Серія інформаційних хвиль, здійнятих навколо моральності нової влади і названих скандалами, потроху вляглася. Відійшовши від історій «а ля Андрій Ющенко», у розпал «мертвого сезону» преса потроху аналізує їх наслідки та робить відповідні висновки. І щодо президентської команди, вимоги до якої дуже високі, і щодо стану ЗМІ в нових умовах. Думок багато, але спільний знаменник один: порівняно з минулим роком в Україні справді побільшало свободи слова. Чи вважати цю свободу всеохопною — питання, однак, зауважмо, зараз зусиллями медіа на скандали всеукраїнського масштабу перетворюються навіть ті явища й події, які за минулої влади залишалися б узагалі мало ким поміченими. І якщо під час минулої виборчої кампанії інтернет як засіб масової інформації почав відігравати дуже важливу роль, то тепер, у, здавалося б, «мирний час», значимiсть всесвітньої мережі видається ще вагомішою.
Такі реалії. Про них, а також про тенденції у царині ЗМІ, ми розмовляємо з Олегом Медведєвим — журналістом, піарником, політологом і політтехнологом, нині — головним редактором групи сайтів «Обозреватель». Свого часу він був редактором газети «Киевские ведомости», відтоді тісно співпрацює з Михайлом Бродським, що не заважало бути одним зі «штабістів» та іміджмейкерів кандидата в Президенти Віктора Ющенка. Зараз Олег — «штабіст» Юлії Тимошенко (схоже, вона таки піде на вибори-2006 окремо). Медведєв, уродженець Луганщини, залишається затятим українофілом (останній його здобуток — україномовна версія «Оглядача»). А в планах — не лише експертна й «інформаційно-політична» робота в парламентській виборчій кампанії. За словами Олега, пан Бродський хоче повернути «Киевские ведомости», несправедливо забрані свого часом паном Суркісом. Але це вже таке...
Розхвалена стрічка «Труднощі перекладу» Софії Копполи мене, при всій любові до «непростих» фільмів, чомусь не вразила. Ледве додивившись фільм «оскароносної» сценаристки десь до кінця першої третини, я не відчула жодних докорів сумління за свою непослідовність. Утім як і бажання додивитися кінорозповідь про страждання американців у незбагненному для них Токіо до кінця.
«Знаєте, що я зроблю, повернувшись додому? Передивлюся «Труднощі перекладу», — вголос пообіцяв собі колега після чергової (і традиційно невдалої) спроби нашої журналістської групи порозумітися з місцевими «аборигенами». Точно, погодилися ми. Після Японії ми просто зобов'язані зрозуміти цей фільм. Щиро кажучи, не можу сказати, що тепер творіння Копполи-молодшої подобається мені більше, ніж раніше. Але одне ясно напевне: як і будь-який іноземець, який побував у Країні Сонячного Сходу, оцінюю цей фільм я тепер зовсім інакше.
Мабуть, насправді Японія зовсім не така, якою побачила її авторка цих рядків. Адже ця фантастична країна з її покемонами й самураями, гейшами і роботами, хмарочосами й «паперовими» хатками з кожним кроком сейсмічно неспокійною територією постає перед очима чужинця все дивовижнішою й незбагненнішою. І осягнути її, а вже тим паче описати у безжально обмежених газетним простором кількох абзацах, марно навіть намагатися. Тому ці рядки — без жодних претензій на повноту історично-культурної чи туристичної картини — всього лише ескіз Країни, де сходить Сонце (переважно через призму Токіо), складений із враженнєвих пазлів: Японія через вікно автобуса, з висоти готелю, з розповідей місцевих мешканців і наших співвітчизників та росіян, які знайомляться з нею вже багато років. Японія, яку за кілька коротких (ми ж не на екскурсію приїхали, а працювати!) днів і довгих ночей (ну хоч у вільний від роботи час ми маємо право на екскурсію?!) так і не вдалося зрозуміти, але куди так хочеться повернутися...
У цей день рівно 60 років тому людство увійшло в нову еру. Атомна бомба, скинута на Хіросіму, без перебільшення, змінила хід історії — світ в одну мить опинився перед загрозою ядерної війни. Однак саме тієї миті, о 8-й годині 15 хвилин 30 секунд 6 серпня 1945 року, тисячі мешканців звичайного японського міста навіть не підозрювали, що їм судилося стати першими жертвами цієї нової ери. Вони готували сніданок, поспішали на роботу й до школи, планували відпустку й розраховували, як дожити до наступної зарплати. А вже наступної хвилини Хіросіма перетворилася на пекло.
