У Делятині, за десять кілометрів від курортного Яремче, мешкає 81–річна Ніна Григораш, у дівоцтві — Павлина Бойчук, по–партизанськи — Ореля. Ім’я Ніна залишилося з табірних часів. З чоловіком Василем, теж колишнім політв’язнем, живуть скромно, але в рідному краї і на вітцівщині, тобто на батьківському обійсті. Це для Орелі — важлива обставина. Дві рідні сестри і молодший брат (старший, Василько, загинув у боротьбі за Україну), втікаючи разом із батьками від переслідування НКВС, опинилися аж у Чикаго. Коли піднялася радянська «залізна завіса», вони і Ніну кликали за океан, де ситніше і комфортніше. Американізована сестра навіть двічі возила її на Гавайї. Острівна екзотика й штатівське благополуччя справді нагадували земний рай, але не спокусили. Пані Ніна твердо переконана, що «краще, ніж в Україні, нігде немає». Вочевидь не може натішитися тим, що і її «скромна часточка є в долі незалежної і дуже дорогої України».

За кількістю маєтностей Святого Миколая Івано–Франківщина не знає рівних не тільки в Україні, а й, очевидно, на всьому земному благодійному просторі. Лише в Косівському районі існує два офіційно проголошені «миколаївські» центри: один — «маєток» у вигляді дерев’яної каплички на галявині біля села Черганівка, другий — «садиба» в конторі Національного природного парку «Гуцульщина». Між челядниками обох офісів розгорілися міжусобиці за верховенство, проте реалізація грандіозних планів, зокрема створення біля Черганівки своєрідного гуцульського «Діснейленду», помпезно презентованого рік тому, відбувається повільнішими, ніж черепашині, темпами.
Та є на Прикарпатті ще третя адреса — «Містечко милосердя» Святого Миколая, розташоване на західній околиці Івано–Франківська, де без зайвого галасу й уваги мас–медіа щоденно, а не лише з наближенням 19 грудня, твориться добро під патронатом найулюбленішого малечою святого.

Упродовж доби співробітники Яремчанського міськвідділу міліції серед багатоликої юрби відпочивальників, що прибули в курортне місто на першу лижню, видивлялися 18–річну студентку одного з харківських ВНЗ, яку на Слобожанщині нібито викрав зловмисник і силоміць утримував у якомусь із місцевих готелів.

Початок її професійного розквіту збігся із першою половиною вісімдесятих — найсірішим післявоєнним періодом радянської доби, коли керівництво СРСР переходило з тремтячих рук одного кремлівського старця до іншого.

Найкраще Старий Лисець оглядати з Коханої гори, названої так за свою мальовничість та популярність серед закоханих. Звідси добре видно природні переваги цього населеного пункту, видовженого по лівому березі БистриціСолотвинської і захищеного з протилежного боку знаменитим Чорним лісом.

Першого грудня світ відзначає День боротьби зі СНІДом та День порозуміння з ВІЛпозитивними людьми, яких щороку стає більше. За словами виконавчого директора МБФ «Міжнародний альянс з ВІЛ/СНІД в Україні» Андрія Клепікова, Україна посідає одне з перших місць в Європі за кількістю нових випадків інфікування ВІЛ.

11 листопада тургрупу із Житомира у складі 35 осіб на КПП Карпатського національного парку попередили про неможливість сходження на Говерлу через складні метеоумови — сильний вітер, мороз до 12 градусів за Цельсієм та снігопад.

Очевидно, багато хто здивується, дізнавшись, що перший в Україні академік архітектури в галузі художнього кування мешкає в загубленій серед пагорбів покутського придністров’я Городенці. Подив стає ще більшим, коли спостерігаєш, як у цеху колишньої «Райсільгоспхімії», збудованому в стилі незатишного радянського гігантизму, зі звичайної арматури народжуються витончені візерунки найнесподіваніших конфігурацій. Згодом вони зіллються в одне монументальне ціле мистецького шедевру, який стане власністю когось із нинішніх вітчизняних «небожителів», що переселяються в престижні передмістя мегаполісів. Це раніше пана було видно по халявах, тепер переважно — по воротах. Вони — своєрідна візитівка господаря, який демонструє надійний захист свого дому–фортеці з натяком на високі художні смаки. За неофіційним визнанням, «ковальські майстерні Богдана Новосельського» нині вважають законодавцем кованої «парканної» моди в Україні, а сам городенківський метр, якому невдовзі виповниться п’ятдесят два, вже не злазить з ковальського Олімпу.

За фарби Василь узявся ще у ранньому дитинстві. Старші брат і сестра, пригадує нині, йшли до школи, а він клав на стіл їхню коробочку акварельних фарб із прозорою кришкою і не міг надивитися на те різнокольорове диво. Проте перші промені малярської слави впали на нього значно пізніше, коли вже навчався у Львівському будівельному технікумі. Тоді перемалював знамениту Джоконду і вивісив портрет загадково усміхненої італійки у технікумівському коридорі. Стефуракова Мона Ліза була настільки схожою на оригінал, що в очах студентського товариства автор копії сягнув мало не висот Леонардо да Вінчі. Та шлях до справжнього визнання пролягав ще через багато років малярського самовдосконалення.
Життя могло скластися й по–іншому: надходили спокусливі пропозиції перебратися в місто, одначе село міцно тримало у своїх обіймах. І Василь не пручався — його душа тут почувається вільно і затишно.

Два останні деревця, висаджені власними руками, залишив на згадку про себе головний лікар ІваноФранківської області, відомий хірурггінеколог 50річний Григорій Бойчук в урочищі «Хотимир». Саме ця лісостепова зона в Тлумацькому районі стала першим масштабним об’єктом, який влада ІваноФранківщини обрала для старту акції «Озеленена країна — спадщина для майбутніх поколінь». Усього у рамках акції в області планується посадити 80 тисяч дерев у п’яти районах.