Марія Волосовська (праворуч від доньки Романни): «Робота з хутром — це мистецтво».
— У нашій Тисмениці, відомому містечку хутровиків, здавна існувало ієрархічне розшарування на міщан, кушнірів, шевців та рільників, — розповідає пані Марія. — Моя родина належала до найнижчої, так би мовити, землеробної, касти. Батько був неграмотний, ріс у сім’ї, де народилося вісімнадцятеро дітей. Крім того, у підлітковому віці він втратив чотири пальці правої руки, коли шилом пошкодив капсуль австрійського боєзаряду. Проте тато навчився шити взуття, і досить вправно. Мама працювала дояркою. Жили ми на приміському родинному хуторі Дримбиївка, названому на честь прадіда, який колись уславився грою на дримбі. Змалку я знала всі рослини, дерева й кущі, пасла кози і корову, добре орудувала сапкою, щеплювала саджанці. Виростала серед природи і мріяла стати агрономом. Але доля повернула на іншу дорогу. У старших класах нас зорієнтовували на професію хутровика — фабрика ж була поруч, там і відбувалися уроки трудового навчання. Отже, я уявляла себе в майбутньому агрономом, одні вчителі заохочували до навчання на філфаці (писала вірші), інші пропонували фізмат (легко давалася математика), а вже покійний Микола Мілентійович Мельник, директор хутрофабрики, підійшов на випускному вечорі й сказав: «Марусю, ти нікого не слухай, вступай до Київського технологічного інституту легкої промисловості — з тебе вийде добрий головний інженер і місцевий генеральний директор, а то все москалі та москалі керують».
Його слова стали пророчими. Головним інженером пропрацювала 21 рік. Коли виповнилося 55 і збиралася йти на пенсію, вмовили очолити колектив на посаді генерального директора. Віддала хутрофірмі ще чотири роки.
— За Радянського Союзу лекала і перелік моделей, які можна було випускати, затверджували винятково в Москві. На всіх фабриках штампували одне й те ж, як для інкубатора. Коли я вже стала заступником головного інженера, то почала конструювати власні моделі. У «Союзхутропромі» до моєї творчості спершу поставилися зверхньо. Висновки переважно складалися з двох слів: «отклоніть» і «доработать». На початку вісімдесятих я привезла в столицю солідну колекцію шуб і заявила на худраді: «Нам треба враховувати традиції й етнічні особливості кожного регіону, а не шити все на один копил». Колекція справила враження, до мого голосу почали дослухатися.
Згодом я зрозуміла, що робота з хутром — це мистецтво, яке потребує гармонійного поєднання високої майстерності кушніра, дизайнера й хіміка. Тоді мене захопила революційна ідея впровадження яскравих кольорів — у хутровому одязі треба було позбутися комплексу сірості. Я тиснула на союзне керівництво, аби мені за рознарядкою — іншої можливості не було — прислали «веселкові» фарби. Ой, скільки ж я наморочилася з тією хімією! Експериментувала переважно зі шкурками нутрії, каракулю, мерлушки та кролика. А потім ми пошили чорні сатинові чохли і в них, зберігаючи інтригу, повезли шуби до Москви. Колекція викликала фурор.
— Коли мене запитують, для кого з відомих радянських жінок чи дружин відомих радянських чоловіків я шила шуби, то відповідаю, що мені простіше сказати, для кого я їх не шила. Спілкувалася з дружиною Брежнєва, іншими прекрасними половинами членів Політбюро, союзного і республіканського ЦК, заходила в їхні помешкання, знімала мірки. Переважно це були прості, не вередливі жінки. Незважаючи на декларований атеїзм, ми і на Великдень зустрічалися — христосувалися, їли паску з домашньою ковбасою. Крім виконання індивідуальних замовлень, наша фабрика постачала шкурки популярних тоді цигейки й ондатри для урядових майстерень — московської «Зими» та київського «Комунара». Обслуговували ми не тільки жінок партійної номенклатури, а й чоловіків — одягали в шуби Семена Будьонного, знаменитого штангіста Леоніда Жаботинського, інших відомих спортсменів.
— Дуже люблю працювати з хутром кролика, а ще — нутрії. Саме комбінації пофарбованих у різні кольори й особливо підстрижених шкурок кролика зробили мене відомою. Серед понад півтисячі власних запатентованих винаходів та рацпропозицій на особливому місці — ажурна стрижка кролячого хутра зі смужками. Свого часу модернізована мною машинка з цією функцією теж «потягнула» на сенсацію. Один російський фахівець, коли побачив елегантні шуби з кролика, спромігся на такий експромт: «Братец–кролик не сплошал — стал ондатрой, норкой стал. Надо дальше не плошать, может соболем он стать».
Тепер кролівництво в занепаді. Ще двадцять років тому наші люди розводили кроликів, мали дієтичне м’ясо і «живі» гроші за шкурки. Нині почула від одного поважного гуцула: нехай їх краще міль з’їсть, ніж віддавати за 50 копійок.
— Наші вироби майже ніколи не поверталися з виставок, міжнародних зокрема, без найвищих нагород. Інколи ми завойовували весь п’єдестал. Побувала в багатьох країнах Європи. Пригадую, в Тулузі відбувалися Дні Києва, і тодішній столичний мер Косаківський попросив, аби я підготувала виставку хутрових виробів. Показ пройшов успішно, а наступного ранку деякі місцеві газети вийшли з фотографіями оголених манекенниць, грішне тіло яких прикривали плакатики з написом: «Краще голими, ніж у хутрі». Це був нібито протест зелених, а насправді — замовлення виробників штучного хутра, які злякалися конкуренції. Коли брала участь в одному з найпрестижніших міжнародних хутрових ярмарків у Франкфурті–на–Майні, то бачила, що протестувати прийшов невеликий галасливий гурт з трьох–чотирьох десятків осіб. Це не викликало масової підтримки, бо натуральне є натуральне — людство завжди йому віддавало перевагу. Натуральне хутро — це природна краса, тепло і насолода.
— З натуральним хутром працюють усі найвідоміші світові бренди одягу — «Діор», «Фенді», «Каваллі» та інші. У моді зараз приталені шуби на зразок пальта, коротші від манто, аби не замітати сходи. Вони більш універсальні — підходять і до штанів, і до спідниці. З елементами шарму — використовуються манжетки, шліци, різні оздоби на комірі і рукавах. Ми ще робимо багато ексклюзивної вишивки. Наша дизайн–студія отримує замовлення звідусіль, зокрема з розташованих у Києві іноземних посольств.
— Я шила для різних людей і людей різних національностей з однаковою любов’ю та відповідальністю. Багато чого досягла і зробила висновок, що в славі жити важко. Ні, я не відривалася від землі, не гоноруюся своїми талантами, але по п’ятах усе одно переслідує заздрість. Це дуже погана українська традиція. Когось навіть душить жаба від того, що в нас із чоловіком Романом Івановичем виросли хороші діти — син і дві доньки. Мене запитують, як я їх виховувала? Не знаю, за роботою ніби й не приділяла цьому великої уваги. Мабуть, дітей непомітно формує сімейна атмосфера, щирі, непоказні взаємини батьків.
А ще я зробила висновок, що людина не може постійно бути лише сильною або лише слабкою. Сім років тому і мені довелося перейти страшну чорну смугу — безнадійно захворіла внучка. Кілька разів я їздила в Київ, в онкологічний центр. Там такого надивилася: немовлята лежать приречені, а їхні мами стоять на колінах, цілують ті пальчики, як соломинки. Страшна картина. Усе те глибоко сприйняла до серця. Коли онучка згасла, я звільнилася з роботи і майже ні за що не могла братися. Так минув важкий рік. Підтримав чоловік: сумом, казав, біді не зарадиш, повертайся до того, на що поклала все життя. Почала відживати потроху, а робота не клеїлася — не знаходжу сміливих рішень, немає підйому. А потім вирішила: або знову роблю щось вартісне, або не роблю нічого. Допомогло, ніби скинула із себе оціпеніння. Тепер, коли відчуваю невпевненість, звертаюся до Всевишнього зі словами: «Боже, якщо я правильно задумала, дай мені сили довести це до кінця, якщо ні — зупини хоч на півдорозі».
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
