Років зо три тому, перед початком останньої кризи, ми констатували помітне зростання випуску фотокнижок, виникло навіть спеціалізоване видавництво — «Артбук». Водночас у столиці та регіонах пожвавішала виставкова репрезентація фотомистецтва. Усе це разом вказувало на інтелектуальну стабілізацію суспільного буття, котра тягне за собою потребу громадян у самоосмисленні в координатах Часу. А саме фотографія є найчутливішим його репрезентантом із–поміж усіх мистецтв.

Чотири роки тому результати рейтинґу «Книжка року’2007» засвідчили, що науково–популярна історична література перестала бути винятком на українському ринку. Тому вже наступного сезону номінацію «Минувшина» переформатовано й уведено відповідну рубрику для стимуляції перспективного напрямку. Тепер історіографію для масового читача більш–менш регулярно продукують понад десяток видавництв, і навіть визначилися безумовні лідери: столичні «Темпора», «Наш час» та «Кріон».

З огляду на нинішню політичну кон’юнктуру, сьогорічна Шевченківська премія з літератури мала б дістатися Во­лодимиру Рутківському за трилогію «Джури». Зрештою, це був би адекватний вибір, бо за суспільно–читацьким розголосом цей твір іде, як–то кажуть, голова в голову з «Чорним вороном» Василя Шкляра; й обидва вони помітно випереджають своїм відлунням нову збірку поезій Павла Вольвача.

Коли нещодавно присуджували річні премії «ЛітАкценту», організатори відмовилися визначати «Золоту бульку» — книжку-«невдаху». В кулуарах називали кількох претендентів: зокрема, нову книжку поезій Павла Вольвача та нову книжку есеїстики Миколи Жулинського. Скасування антипремії дозволило «літакцентівцям» зберегти обличчя й уникнути підозр у неадекватності. Авжеж: збірка Вольвача потрапила до Короткого списку Шевченківської премії, а збірка Жулинського стала лавреатом рейтинґу «Книжка року».

Уже понад двадцять років законодавчо заборонена державна цензура в пресі. Медії перестали бути «колективними агітаторами й організаторами», а простіше — маніяками–ґвалтівниками масової свідомості.

Марек Краєвський — сучасний польський топ–детекти­віст. Першу кни­жку опублікував 1999–го у знаменному віці тридцяти трьох років. Роман «Смерть у Бреслау» сприйняли назагал прихильно, але й сторожко, адже автор не належав до цеху професійних літераторів.

Історія становлення будь–якого бізнесу — у будь–якій країні — це історія грошей і крові. Постання українського книжкового бізнесу — не виняток. Серединою дев’яностих стріляли і у вітчизняних видавців, а обороти тодішньої книготоргівлі сягали сотень мільйонів доларів. Відтак хронологія майже двадцятирічних навколокнижкових подій уже теоретично рокована на читацький успіх. Тим більше, коли це «чесна хроніка подій», як значать автори минулорічного рейтинґового лідера: О.В.АФОНІН, М.І.СЕНЧЕНКО. «Українська книга в контексті світового книговидання» (К.: Книжкова палата України).

Культурологічний альманах «Хроніка 2000» дев’ятнадцятий рік виходить без перерв. Годі пригадати інше періодичне видання такого штибу, котре подолало би шторми й урагани української Незалежності. Та ще й не порушуючи задекларованої періодичності — чотири випуски на рік. Герой–капітан цього історико–популярного вітрильника — поет Юрій Буряк, що спирається на незмінну підтримку Фонду сприяння розвитку мистецтв.

Побіжного погляду на Короткі списки вистачить, аби констатувати: нинішній книжковий сезон не подарував дитячій літературі якихось несподіваних відкриттів. Як ото було, коли Владислав Єрко зачарував і малих, і дорослих своєю «Сніговою королевою»; коли «Видавництво Старого Лева» повернуло дітлахам «Муммі–троля», коли «А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА» відкрила читацькому сві­тові нового блискучого дитячого письменника Володимира Рутківського або коли видавництво «Махаон–Україна» випустило вигадливу­ «Єгиптологію» водночас з усією Євро­­пою.

Бувало, як не зайдеш до заваленого книжками кабінету Сергія Гальченка, так він одразу тягнеться до купи новинок й витягає чергового свіжоспеченого «Ко­бзаря». Майже автоматично розкриває на добре відомій йому сторінці й показує: отут збережено радянську цензурну купюру; онде — надруковано Шевченковий текст навіть із царськими пропусками; оце — нісенітниця у коментарі; а там — помилкове датування твору. Таких «Кобзарів», нашвидкуруч зладжених видавцями, на ринку безліч, — і всі вони адресовані насамперед школярам. Здавалося б, дрібні помилки, але ж ми знаємо, де ховається диявол.