Військова мода наших (пра)дідусів,

Чотири роки тому результати рейтинґу «Книжка року’2007» засвідчили, що науково–популярна історична література перестала бути винятком на українському ринку. Тому вже наступного сезону номінацію «Минувшина» переформатовано й уведено відповідну рубрику для стимуляції перспективного напрямку. Тепер історіографію для масового читача більш–менш регулярно продукують понад десяток видавництв, і навіть визначилися безумовні лідери: столичні «Темпора», «Наш час» та «Кріон».

Найкращими рекламними носіями книжкових ідей для масового покупця є видавничі серії. Закономірно, що саме вони усталили жанр історичного наук–попу в сучасній українській літературі. На початках найяскравішою була серія Militaria Ucrainica від київського видавництва «Темпора» (про перші зразки наша газета писала — див.: «УМ», 20. 03. 2010). Останніми у цій серії, що налічує вже понад десять випусків, вийшли дві книжки історика Ярослава Тинченка.

Цей автор має успішний досвід публікацій у таблоїдній пресі, а отже, добре надається до популярного жанру. Його книжка «Новітні запорожці: Війська Центральної Ради, березень 1917 — квітень 1918» — це, власне, історія уніформи вояків УНР. Але навіть до такого локального питання ніяк підійти без пояснення логіки тогочасних подій. І це треба зробити стисло, на грані можливого узагальнення. Я. Тинченко з цим успішно впорався. Наприклад, чому так швидко й масово відбулася українізація російських військ після зречення царя? А тому, що Тимчасовий уряд вважав українізацію протиотрутою більшовизації армії: справді, солдати–українці тоді менше піддавалися анархійній агітації, що її сіяли емісари Троцького та Леніна.

Але опиралися українці більшовицькій пропаганді недовго. Як у війську, так і в політиці. «Згодом виявилося, що українська влада ухвалила набагато більше корисних для простих громадян рішень, ніж більшовики, однак донести до людей правду про свої надбання вона не змогла — пропагандистський апарат більшовиків виявився кращим», — пише наш автор. Він вважає, що Визвольні змагання завершилися трагічно не лише через військові/політичні/дипломатичні чинники, а й через нездатність тогочасної української еліти до інформаційних бойових дій. Інший автор, учасник подій, бачив це ще тоді, називаючи більшовиків «митцями пропаганди» (Юрко Тютюнник. Записки генерал–хорунжого. — К.: Книга Роду, 2008). Найгірше, що масовий український читач і досі перебуває в полоні комуністичної міфології — тож дуже добре, що такі узагальнення відомих з монографічної літератури фактів стають надбанням масової свідомості.

Що стосується суті дослідження, то слід зазначити, що армійські однострої аж ніяк не є питанням моди: в хаотичному задимленому бою треба якось відрізняти своїх від чужих. Я. Тинченко зібрав усі приступні нині архівні матеріали і розповів не лише про те, як командування УНР намагалося внормувати вигляд своїх військ, а й про те, як це насправді відбувалося. Звичайно, ми тут знайдемо накази військового відомства щодо запровадження українських мілітарних відзнак. А водночас дізнаємося, як формальна норма не збiгалася з фактичними обставинами. 1917–го року до 30 відсотків особового складу російської армії походило з України — ясна річ, усі були зодягнуті у штатні строї, які, до того ж, зберігалися у численних складах на підконтрольній УНР території: гріх було би не скористатися цим. Попервах запрова­джували мінімум: синьо–жовту стрічку під кокарду, нашивки на комір та рукав. Хіба елітним частинам пошили геть нове вбрання.

Аж ось епізод: у Полтаві гайдамаки натрапили на склад мануфактури, де були лише три кольори сукна. Довелося шити собі однострої з того, що здобули, а не з того, що пропонували з Києва. Усе це різнобарв’я (проте аж ніяк не анархічне, а чітко структуроване за регіональними військовими формуваннями) відтворене у книжці художником Богданом Пірначем, ім’я котрого справедливо винесено на обкладинку, яко співавтора.

Так само і з художником Тарасом Штиком, котрий ілюстрував другу книжку Ярослава Тинченка «Герої українського неба: Пілоти Визвольної війни 1917–1920 рр. » — щоправда, він реконструював не уніформу літунів, а типи використовуваних в армії УНР літаків. А літаки тоді справді змінювалися у темпі моди. Як значить у мемуарах син Івана Франка Петро (який був старшиною Галицької авіації 1918–го року), «літаки старіються дуже скоро: однолітній літак це вже «старушок», придатний хіба на те, щоби продавати його півдармо». Усі літаки у ВПС Української Народної Республіки були імпортні — про жоден одеський «Анасаль» не йдеться (щоправда, захопили у росіян чотири важкі бомбардувальники «Ілля Муромець» — сконструйовані, нагадаю, киянином Ігорем Сікорським).

Історія української авіації часів Визвольних змагань досі була не відома широкому читачеві. Я. Тинченко намагається зістикувати архівні свідчення з мемуарами, опублікованими в діаспорі. І доходить висновку, що ті спогади значною мірою міфологізовані: ну немає документальних свідчень про те, що українські пілоти збили 16 польських літаків під час боїв львів’ян з поляками наприкінці 1918 — початку 1919 року. Але наголошує: можливо, не всі документи розшукані, а мемуари, писані пізніше, фальсифікувалися авторами свідомо, аби їх не прочитали співробітники НКВС. «Точно не відомо, чи збили галицькі льотчики бодай один ворожий літак, але інші функції — такі як ведення розвідки, здійснення бомбардування, підтримка піхоти, коригування гарматної стрільби — протягом Визвольної війни вони здійснювали з великою самопосвятою та високим професіоналізмом», — пише Я. Тинченко.

На сторінках книжки чимало історичної екзотики. Наприклад, про те, як український літак маршрутом Відень–Київ зазнав катастрофи з сімома мільйонами карбованців на борту (призначених на виплату військовикам). Або як Нестор Махно наприкінці 1918–го, будучи на той час у спілці з більшовиками, знищив Катеринославський авіаційний загін Укра­їнської армії. Або про те, як восени 1919–го «серед українських вояків ширилася епідемія тифу, а ліки, закуплені українським Червоним Хрестом за кордоном, представники Антанти заборонили ввозити до УНР».

Але найцікавіше — персоналії. Серед тодішніх українських авіаторів були різні. Скажімо, у серпні 1918–го «інспектором усієї авіації Української Держави став полковник В’ячеслав Баранов, який організував вивезення з України на Дон 70 літаків та 37 вагонів із цінним авіаційним майном». 70 літаків — це майже дві третини всього тодішнього бойового складу. А от інший персонаж — Георгій Козловський: «Під час роботи версифікаційної комісії, яка засвідчувала відповідність військових рангів українських старшин, виявилося, що Г. Козловський сам собі присвоїв найпочесніший у російській армії орден Святого Георгія 4–го ступеня та безпідставно носив його на мундирі... Колишній сотник Армії УНР перекваліфікувався на сексота ОДПУ і за гроші доповідав про викритих ним вчорашніх товаришів по зброї (зокрема, через доноси Г. Козловського постраждали колишні льотчики Повітряного флоту УНР В. Федченко та Л. Скурський)». А ці двоє зраджених саме були асами українського неба. Може, нащадкам Баранова та Козловського (певно, нині «персональним» пенсіонерам) таки гикнеться?

Утім це прикрі винятки. Ті, про кого пише Я. Тинченко, таки справді герої. Ось Федір Алєлюхін (чи не естонець з Вологодчини — достеменно не відомо), повний Георгіївський кавалер Першої світової, за легендою, збив дев’ять літаків противника. Розстріляний у 1937–му в Ленінграді.

Хорунжий Юрій Арбатов, росіянин, 1921–го опинився в Червоній армії, де нагороджений трьома орденами Червоного прапора; одружився з сестрою тоді ще майбутнього маршала Тухачевського; розстріляний 1937–го.

Костянтин Калінін, командир авіадивізіону армії УНР; з 1923–го очолює конструкторське бюро Київського авіазаводу. Літак його конструкції К–5 став від 1926–го аж до 1943–го найбільш використовуваним пасажирським літаком СРСР. 1935–го сконструював багатоцільовий бомбардувально/десантно/транспортний літак К–7, озброєний 8 гарматами, що міг переносити 16 тонн авіаційних бомб. «Лінія партії» хитнулася, і перспективний літак знищили. А слідом — і конструктора: розстріляний 1938–го.

Віктор Павленко вже 1916–го був начальником повітряної охорони ставки Верховного головнокомандувача російськими військами; в Україні став в. о. військового міністра УНР, генерал–хорунжим; 1928–го повернувся з еміграції до СРСР, працював сторожем у колгоспі, помер у Голодомор.

Фактично книжка Ярослава Тинченка про українських льотчиків — це мартиролог тих, хто щодня ризикував життям заради України і був знищений росіянами.