Веселого семирічного Ромчика фахівці називають справжньою сенсацією в джазовому світі! Найбільша інтрига полягає в тому, що у хлопчика, який ще не досяг десятирічного віку, серце і легені не дозріли для навантаження, яке повинен витримувати організм під час гри на трубі. Але для Романа Купріянова природа ніби «зробила виняток».

Володимира Палія зазвичай можна побачити на Центральному ринку Тернополя, де він продає повітряних зміїв, виготовлених власноруч. Один змій коштує від 30 гривень. А започаткував такий незвичний «бізнес» чоловік ще шість років тому.

Казка та й годі. Приїж­джають Оксанка з татом Тарасом із Києва, де брали участь у проекті телеканалу «1+1» «Танцюю для тебе», а їх мало не на порозі зустрічає начальник рідного ЖЕО. Мовляв, дізналися про вашу скруту, будемо щось вирішувати. Далі — запрошення на прийом до мера. «Мені й тепер не віриться, що в наш час таке буває, — не перестає дивуватися глава сім’ї. — Міський голова Віктор Анушкевичус при зустрічі зізнався, що хоче щиро допомогти не для реклами власної персони, а суто по–людськи. Вірите, каже, чи ні, а в мене був увімкнений телевізор, коли Марічка Падалко розповідала з екрана про те, що юній талановитій піаністці з Івано–Франківська ніде в однокімнатній квартирі навіть музичний інструмент поставити. Про щоденні заняття музикою в таких умовах — і говорити нічого. Мер одразу запропонував продати наше тісне житло або обміняти його на просторіше, з більшою звукоізоляцією. Різницю пообіцяв компенсувати».

Далі все відбулося, як по нотах. Торік Горецькі переселилися у велику двокімнатну квартиру, збудовану в середмісті на початку ХХ століття, тобто ще за австрійського цісаря. І стіни тут, аби не дратувати сусідів музичними вправами, ніби на замовлення — як фортечні мури.

Квартира Олени Журавської — дуже рибне місце. Всі стіни тут завішані картинами з кісток морської чи річкової риби. Рибні хребти в родини Журавських не відходи, а матеріал для творчості. У, здавалося б, звичайному хребті карася чи сома Олена бачить пелюстки квітів, рею вітрильника чи дзьоб півня. Її чоловік жартує: вона в мене сама рибу ловить, сама готує, сама кістки збирає і з них викладає картини, які сама і придумала. Уявляючи собі композицію, Олена філігранно викладає кісточки на чорний оксамит, приклеює їх клеєм та покриває лаком для нігтів. А потім роботу перевертає і... б’є по ній молотком. Перевіряє на міцність. Про особливості свого незвичного заняття художниця розповіла в інтерв’ю «УМ».

«Якби те залізяччя, що чоловік постягував звідусіль додому, горіло, то я б його вже потроху палила», — вдаючи, що сердиться, каже пані Оксана. Насправді ж за понад сорок років спільного життя вона добре усвідомила: без щоденного чаклування над металом її ґазда існувати не може, так само, як їхня рідна Тисмениця — без традиційного кушнірства. Однак побурчати інколи не гріх, особливо тоді, коли перемащений мазутом господар пробирається в чисту кухню чи затишну світлицю, залишаючи по собі не надто привабливі технічні сліди. Василь Іванович із хитруватою усмішкою залагоджує провину: «Що тут заперечиш: усе прання і прибирання лягає на її руки. Та підтримка моєї дружини — дуже «моцна». З такими тилами що завгодно зробиш».

Після низки перевірок горезвісний пересувний зоопарк «Мауглі» з виснаженими тваринами спокійно покинув Сіверськодонецьк та... вирушив на гастролі Луганською областю. Про це «УМ» повідомили активісти Національного екологічного центру. Нагадаємо, ситуація, що склалася в зоопарку, набула неабиякого розголосу ще на початку лютого. Як повідомляла наша газета, першими забили на сполох місцеві мешканці, їх вразили недоглянуті голодні тварини. У найгіршому стані був лев — із відмороженнями та останньою стадією дистрофії. Після довгих перемовин зоозахисники таки вмовили власницю звіринця Нону Ратію добровільно віддати лева в Харківський зоопарк. Утім решта тварин і досі страждає.

Життя Сергія Ципляєва не вписується у жодну зі знайомих форм перебування людини у просторі. Замість теплої домівки з гарячою ванною він обирає чисте небо над головою і крижану ополонку, а кар’єрою фізика–ядерника давно пожертвував заради іміджу вільного мандрівника. Як не дивно, у своєму виборі він не самотній, бо вже з’явилося чимало ентузіастів, готових бодай ненадовго пожити його вільним життям, відкриваючи в собі приспаний потенціал невичерпних можливостей. Так волелюбний шукач незвіданого став оплачуваним провідником, що рідко сидить без роботи. Харків на битому маршруті Сергія трапився не випадково. Тут живуть його послідовники і друзі, які колись і підказали один із способів фінансової матеріалізації вічного потягу до свободи.

Дев’ять днів тому пішов із життя Герой України Федір Муравченко... Країна втратила геніального конструктора авіадвигунів, який упродовж останніх двадцяти років очолював Запорізьке машинобудівне конструкторське бюро «Прогрес» імені академіка Івченка... Цей фахівець умів не лише творити, а й відстоювати вітчизняну марку. У цьому контексті показовим є шлях до істини, прокладений Федором Муравченком після авіакатастрофи в Іркутську, що сталася 6 грудня 1997 року і призвела до численних людських жертв. Півхвилини (!) фатального польоту Ан–124 Муравченко аналізував десять років, аби спростувати версію росіян і сказати правду про НП.

З наближенням весни потроху налаштовуємося на романтичну хвилю. Одні ще тільки мріють про кохання, інші ним насолоджуються тепер, а хтось про нього згадує. На жаль, не кожному щастить зберегти його за довгі роки шлюбу. Подружжя–нерозлийвода з великим стажем спільного життя впадають в око і запам’ятовуються, породжуючи журналістське, та й суто жіноче, бажання відкрити їхню таємницю любові.

15 лютого виповнюється 21 рік від того дня, коли Радянський Союз повністю вивів свої війська з Афганістану. У лавах Радянської Армії афганське пекло пройшли близько 150 тисяч українців, 2 572 наших співвітчизників загинули там. Сьогодні пропонуємо вам розповідь про незвичайну людину, хлопця, який у школі мріяв стати військовим і священиком, пройшов Афганістан і досяг своєї мрії вже в українському війську. Священик Української греко–католицької церкви, головний військовий капелан Бучацької єпархії отець Ігор Федоришин зараз здійснює душпастирську опіку над українськими миротворцями зі складу миротворчого контингенту «УкрПолбат»у Косові. Отець Ігор у 1986 — 1988 роках проходив службу в Афганістані, не з чуток знає, що таке війна. Її жахи не збили Ігоря Федоришина ні з духовного, ні з бойового шляху.