У неділю український футбол відновлює чи не найбільш екзотичний сезон у своїй історії. Зимова пауза, яку, за радянською звичкою, називають міжсезонням, тривала приблизно стільки ж, скільки триватиме й друга частина 15-го чемпіонату. А на тренувальних зборах клуби провели стільки ж контрольних поєдинків, скільки потрібно зіграти в найближчі два місяці й дев'ять днів. Розповіді про те, що взимку в нас закладається база на наступний чемпіонат, цього разу виглядають недоречними. Бо цього літа таки матимемо справжнє двомісячне міжсезоння. Щоправда, це не стосуватиметься окремих гравців, які виступатимуть за свої збірні на чемпіонаті світу в Німеччині.

У середу гравці національної команди України мали можливість спостерігати за 13 іншими європейськими збірними, які потрапили на ЧС-2006. Ще раз зауважимо, що перше «вікно» ФІФА для товариських матчів у цьому році стало водночас останнім аж до червня. Наступна можливість для спарингів відкриється лише тоді, коли до старту «мундіалю» залишатиметься пару тижнів. Наставники головних команд країн від цього програли. Хоча б через те, що через погодні умови першого дня весни у багатьох місцях не вдалося побачити повноцінний футбол. У столиці Росії «чарівники м'яча» міcили багно, у Голландії матч розпочався з 15-хвилинним запізненням, а в Люксембурзі гру було призупинено у середині другого тайму. І все ж футбольним «розвідникам» було що робити 1 березня.

Наймасовіша у світі гра, як відомо, існує для уболівальників. При цьому лише незначна їх частка любить футбол настільки, що розуміється на таких «складних» поняттях, як тактика чи стратегія. Переважній більшості фанів потрібен адреналін, який виникає при позитивному результаті улюбленої команди. А ось коли уболівальницький стиль бере на озброєння журналіст — це вже проблема. Завдяки таким фахівцям коло людей, які в товариському матчі збірної України в останній день зими побачили лише «нудну гру», збільшується у багато разів.

Коли 17 листопада минулого року у представництві ООН в Україні відбувалося «призначення» Лілії Подкопаєвої послом доброї волі ООН iз проблеми ВІЛ/СНІД в Україні, вона заявила: «Для мене дуже важливо, щоб я менше розповідала, а більше робила». Лілія справді виявилася з числа тих, хто в цій справі не обмежується суто представницькими функціями. Минуло три місяці, і дворазова олімпійська чемпіонка зі спортивної гімнастики разом із чоловіком Тимофієм Нагорним, який очолює компанію «Спорт-Сервіс», організувала в Донецьку першу в Україні шоу-виставу «Айронмен» («Залізна людина»). Усі гроші від продажу квитків — а Палац спорту «Дружба» був заповнений вщерть — пішли в дитячий будинок, де мешкають ВІЛ-інфіковані діти.

«Спочатку в четвер обіграємо «Лілль», а затим переможемо на парламентських виборах», — обіцяв минулих вихідних президент гірників Рінат Ахметов, тіньовий керівник Партії регіонів. «Шахтар» не виграв і знову вилетів із єврокубків. Отже, «пролетить» на виборах і Партія регіонів?..

«Ця виставка готувалася до Різдва вже не вперше, — розповідає Василь Васильович. — Через конкурсний відбір пройшли роботи майже двох тисяч засуджених. Тут ви бачите 260 унікальних робіт різного жанру — різьблення по дереву, чеканки, картини, ікони, які вже високо оцінили мистецтвознавці і представники церков. Деякі засуджені після звільнення навіть стали професійними іконописцями».

Дзюдо увійшло до олімпійської програми у 1964 році, коли Олімпійські ігри приймала Японія. Господарі, звісно, небезпідставно сподівалися тріумфувати в усіх вагових категоріях (на той час їх було чотири, зараз — по сім чоловічих та жіночих), однак плани родоначальників дзюдо порушив перший європеєць — триразовий чемпіон світу і 14-разовий чемпіон Європи голландець Антон Геєсінк, який переміг у абсолютній ваговій категорії. У подальшому представники нашого континенту ще не раз доводили, що японцям можна і потрібно протистояти на рівних. Особливо ж це було помітно у важких категоріях, де в 1976 році в Монреалі олімпійським чемпіоном став киянин Сергій Новіков.
Своє високе реноме українські дзюдоїсти-важковаговики підтримують і сьогодні. Скажімо, наприкінці січня наша чоловіча збірна повернулася з Токіо, де вперше повним складом і після шестирічної перерви боролася за призи «Кубка Дзигаро Кано». Турнір на честь засновника дзюдо має великий престиж в усьому світі — вважається вагомим успіхом у кар'єрі виграти у японця саме тут. А чотириденний інтернаціональний «табір» дзюдоїстів, який проводять учасники токійського турніру, може замінити рік роботи в рідному спортзалі. Особливо це важливо для наших молодих борців, з якими тренерський штаб пов'язує надії у Пекіні-2008. Невдовзі після повернення з Японії кореспондент «УМ» зустрівся з віце-чемпіоном світу минулого року, найкращим дзюдоїстом України 2005 року та одним із десятки найкращих спортсменів країни за версією Асоціації спортивних журналістів України Віталієм Бубоном. Знайомство з високим атлетичним спортсменом (Віталій виступає у вазі до 100 кг) ми розпочали з японських спогадів.

Середа на Олімпіаді могла б бути «канадською», якби хокеїстам із Країни кленового листя не трапилися на шляху хокеїсти Росії. Тепер залишається з усмішкою пригадувати, як шведи і росіяни в останніх матчах групового турніру ламали собі голови над тим, які рахунки потрібні в їхніх матчах, щоб не потрапити у чвертьфіналі на канадців. Команда «Тре Крунур» відверто «злила» словакам, і хто їй тепер за це дорікне? На початку стадії «плей-оф» шведи вийшли на швейцарців і легко їх розтрощили. А росіяни таки змушені були зустрітися з Канадою і... обіграли заокеанських профі «всуху». Цікаво, що 50 років тому зимова Олімпіада теж відбувалася в Італії, збірна СРСР виступала на ній уперше і перервала панування у світовому хокеї канадців. Рахунок був той самий — 2:0, а ворота північноамериканців захищав Денніс Бродер — батько нинішнього голкіпера збірної Канади Мартіна Бродера.

Перший заступник міністра у справах сім'ї, молоді та спорту Володимир Бринзак відзначав у Турині свій 49-й день народження. Для людини, яка впродовж багатьох років вкладає у рідний біатлон не лише душу, а й конкретні власні кошти, найкращим подарунком могла стати медаль нашої чоловічої команди в естафеті. Хлопці відсалютували з цього приводу своєрідно, раз по раз влучаючи у «молоко». Саме стрільба зашкодила нашим біатлоністам найбільше, адже на самій лижні вони на двох етапах наближалися до третього місця на відстань десятка секунд і менше. Хоча такий висновок буде занадто поверховим, а детальний аналіз провалу наших біатлоністiв на другій поспіль Олімпіаді варто буде зробити пізніше. Як бачимо, під час всього олімпійського циклу у вітчизняних біатлоністів не було ніяких матеріальних чи організаційних проблем, а піднялася на п’єдестал лише Лілія Єфремова. Було запрошено прогресивного тренера, провідних фахівців зі змащування лиж, а результату немає. Тут варто згадати, що вісім років тому Олена Петрова взяла олімпійське «срібло» за значно гірших умов фінансування спорту. Парадокс? Можливо, причини слід шукати в тому, що фінансові ресурси пішли трохи не за тією «адресою».