Ще з часів радянських у нас особлива любов до всіляких програм. Піднімали нечорнозем’я, виконуючи продовольчу програму. Будували хрущовки і брежнєвки, прагнучи до якогось там року кожну сім’ю забезпечити житлом...
Та й сьогодні до програм ми теж не байдужі. На всі випадки життя, напевне, у чиновників знайдеться певний папірець. А от чи хтось несе відповідальність за виконання запланованого? Якщо у верхах права рука не знає, що робить ліва, то як спитати і з кого? Так і живемо: програми пишуться, народ мордується сам по собі, а як житимемо далі — ніхто навіть приблизно відповісти не може...

Цьогорічна весна для багатостраждального українського села за всіма прогнозами буде не просто складною, а катастрофічною. Саме це слово чи не найчастіше вживали депутати–аграрії Волинської облради на засіданні постійної депутатської комісії з питань сільського господарства, продовольства, інвестування села та земельних відносин. Як поінформував начальник Головного управління сільського господарства та продовольства облдержадміністрації Анатолій Аршулік, волинські сільгоспвиробники не отримали ще жодної копійки з держбюджету. А весна вже на порозі, треба сіяти.

...Вони знають своїх батьків лише за пожовклими від часу фотографіями. Дехто пам’ятає уривками щось зі свого ще довоєнного дитинства, в якому були і тато, й мама, і здавалося, що так буде завжди. А потім була війна, похоронки, напівголодне сирітське існування і каторжна дитяча праця задля того, аби вижити. Про них ніхто ніколи не дбав, окрім мам–удовиць. Держава розщедрилася на пільги для тих, хто повернувся з фронту живим, і забула про існування повоєнного покоління дітей, батьки яких із фронту не повернулися. У голодному 1947–му вони їли гіркий хліб із жолудів і кропиву, а діти фінагентів насміхалися над ними, бо їли інший хліб. Вони бігали до школи босі по снігові, бо взутися не мали у що. Вдень гнули спини на колгоспних ділянках за трудодні, а ввечері йшли вчитися до вечірньої школи. У 15 років вони вже працювали нарівні з дорослими, і радянське законодавство сором’язливо закривало очі на це. Про експлуатацію дитячої праці тоді не йшлося...

Не на дискотеку чи бодай до бару подалися двоє парубків у селі Новосілки Горохівського району. Бо хлопці вже були добре «затарені» і їх тягнуло на подвиги. Тож, не знайшовши ніяких пригод на свою голову, подалися на місцеве кладовище, де й влаштували «розминочку». Унаслідок влаштованого погрому було знищено або частково пошкоджено 37 пам’ятників.

В естраду кожен приходить зі своїм багажем і йде разом із ним у нікуди. Хтось піднімається на хвилі плавно і так же плавно з неї падає, а хтось злітає стрімко, яскраво й стрімголов падає в небуття. У цьому — квінтесенція так званої теорії хвилі, що належить відомому білоруському композиторові Едуарду Ханку.

Українські Мареничі злетіли на хвилях шаленої популярності у 1978 році. Вони прославили Україну на весь світ, понісши її пісню, її мову по всіх усюдах. Муслім Магомаєв в одному з інтерв’ю журналу «Музика» якось сказав: «Я б хотів зробити своїй азербайджанській пісні такі ж легкі крила, як Мареничі українській». А відомий російський актор Василь Лановий так сказав про них: «Мареничі піднесли українську пісню в ранг класики».

Але вже на початку 80–х вони раптово зникли з телеекранів і сцен відомих концертних залів. Не тому, що їх забули чи не хотіли чути глядачі. Вони стали незручними. Для влади і наляканих чиновників. Ще їм заздрили одні й ненавиділи інші. Їхній славі стало затісно у маленькому Луцьку. Може, й вони десь не завжди витримували випробування нею. Період забуття і штучної ізоляції затягнувся набагато довше, ніж період їхньої шаленої популярності, — майже на два десятиліття. І лише в 2003 році Мареничам було присвоєно звання народних артистів України, пізніше за всіх. Після того талановиті артисти розпочали новий період у творчому житті — кожен пішов своєю дорогою...

Із 4 лютого один із найпотужніших волинських виробників — ВАТ «Хліб» — «порадував» покупців своїми новаціями. Щоправда, підняти ціну відкрито чомусь не відважився, а просто зменшив вагу свого буханця на сто грамів (із 800 до 700 грамів), що рівноцінно здорожчанню кілограма хліба на 14 відсотків. Причину такого кроку хлібозавод поки що не аргументував ані владі, ані контролюючим ціноутворення установам.

Про справді відважний вчинок учениці першого класу голобської школи Ані Войцехівської, може, ніхто й не дізнався б, якби вчителька після зимових канікул не запитала у своїх підопічних, як вони відпочили. І тоді Аня разом із подругою розповіли про свої пригоди на ковзанці. Почуте шокувало і педагогів, і батьків...

До яких тільки «премудростей» не додумаються наші бюрократи, аби ще більше заплутати людей! То волинська школа чомусь опиняється на території Рівненщини (Майдан–Липненська школа з Маневиччини розташована в рівненському селі Осова). То сільраду відшукаєш раптом зовсім в іншому селі, як Завітненську, скажімо, яка розмістилася в селі Човниця. Ківерцівському селу Кадище, що розкинулося по обидва боки залізниці на самісінькому кордоні з Рівненщиною, не пощастило в іншому: залізниця розділила село навпіл. Одна його половина, з боку Цумані, відійшла до Цуманської селищної ради, друга — до Дідичів. Шматок дороги чималенький в обидва боки. Та було б ще півбіди, якби Кадищенська початкова школа не сховалася в... лісі. Спочатку ми не повірили в це.
Та школярики, які поверталися дружною юрбою додому з Цумані (там продовжують навчання старшокласники з Кадища), зголосилися показати, де вони починали свій шлях у країну знань.
Кілька сусаніних підсідають у нашу машину, і ми їдемо на пошуки школи...

У люті, як для теперіш­ньої зими, морози, якими порадував січень у різдвяні дні не лише волинян, на ставках неподалік Луцька мешканці довколишніх сіл побачили незвичну картину: у водоймах КП «Луцькводоканал» забіліло. Але не від снігів чи льоду, а від великої ватаги... лебедів, що оселилися тут. Птахи перелетіли на ставки, які не замерзають і взимку, з інших водойм. З усього було видно, що це молоді птахи і, найімовірніше, вони просто не встигли до морозів відлетіти в тепліші краї, бо забракло сил. Відтак більше 50 довгошиїх красенів обрали для порятунку саме теплі водойми в районі Вишкова.

Наступного травня буде тридцять років, як Микола Матяшук і Люся Романюк побралися. Їхній шлюб став несподіванкою навіть для однокласників. Люся й Коля навчалися разом, але ніхто й подумати не міг, що відмінниця, вчительська доця знайде щось у цьому спокійному і непримітному сільському хлопцеві, який ну нічим не виділявся з–поміж інших таких же простих хлопців. Люся поїхала вчитися в Ніжинський педінститут, Коля пішов служити на флот, і шляхи їхні ніби розійшлися. Їх весілля стало сюрпризом для всіх у Поворську.
... Інколи ми просто не відважуємося подивитися в очі чужої біди зблизька. Боїмося, що не витримаємо цей погляд, що не знайдемо потрібні слова співчуття, аби не образити у своєму співчутті людину, а морально підтримати. І мені було непросто зайти до Матяшуків, про яких стільки почула в Поворську. Але не познайомитися з цими мужніми і люблячими людьми просто не могла. І ось я у їхньому симпатичному дворику, де все зроблено руками господаря.
«Живу за двох», — каже Микола, коли знайомі чи односельці починають розпитувати, що там у них нового. У кожного з нас свій шлях на цій землі. Миколі судилося пройти його за себе і за Люсю. Він мусить жити за двох. Дихати за двох. Зустрічати світанок один на двох. І радіти кожному дню, що розпочинається з неї. І так уже майже три десятки літ, коли діагноз лікарів прозвучав як вирок...