Збірку «Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років» (Х.: Книжковий «Клуб сімейного дозвілля») видавці випустили нечуваним для сучасної української поезії накладом — 8 тисяч примірників. Чи знайде ця книжка стільки покупців? Гадаю, що так. Розберемося.

За совєтської влади документи періоду німецької окупації було закрито для цивільного вивчення. Москва трактувала усіх, хто лишився під німцями, як «зрадників», і по вигнанні німців у документах громадян СРСР ставили (аж до 1980-х років) знак неблагонадійності — позначку «перебував на окупованій території». Ясна річ, їхніх спогадів не публікували. А коли начальник штабу Ковпаківського партизанського з’єднання Петро Вершигора по війні випустив мемуари, де виступив на захист людей, що просто жили під нацистським урядуванням, — його піддали нещадній газетній критиці, проте книжку швидко перевидали, відцензурувавши «небажані» епізоди.

Реклама наполегливо утовкмачує в масову свідомість, що усе нове — краще за попереднє. Не так у літературі: новий роман далеко не завжди претендує на письменницьку вершину. Та це не означає, що новий твір — гірший за більш ранні. Літературний рух відбувається не лише по вертикалі, а й по горизонталі. Відтак, нова книжка для автора — це передовсім захоплення додаткових формальних і сенсових плацдармів, опанування інакших способів письма. А може бути навіть простим «тренувальним майданчиком», де фітнесують прозаїчні м’язи.

Десять років тому гуру сучасної соціології Ентоні Ґіденс здійснив світове лекційне турне, аби привернути увагу політиків до нетрадиційних ризиків, пов’язаних із феноменом на ім’я «глобалізація». Внаслідок вийшла книжка «Нестримний світ: як глобалізація перетворює наше життя» (К.: Альтерпрес, 2004), де автор сформулював «нематеріалістичну» основу цього феномену: «Ґлобальна революція розгортається у сфері того, як ми про себе думаємо і як ми формулюємо зв’язки і взаємини з іншими». Серед нинішніх Лідерів літа фігурують дві книжки, що відгукуються на заклик Ґіденса здійснити ревізію практичної філософії. Перша належить німецькому соціологу Ульриху Беку, друга — українському політику Анатолію Толстоухову (у співавторстві).

Кожна наука має своїх скелетів у шафі. Та коли артефакти різних дисциплін помістити в один простір вони часом починають «оживлювати» одне одного. Цей специфічний простір уже дістав міжнародну назву: «Нова наукова галузь ЕНІОЛОГІЯ присвячена розгляду таємничих, незрозумілих, окультних явищ, що їх не може пояснити офіційна наука», — читаємо у книзі Олександра Кульського «Тіні дракона Чен Гуана» (К.: Всесвіт).

Істерика — «Критики немає!» — потроху вщухає. Головний лікар тут — книжковий ринок, що таки розвивається. Пропозиція перевищує попит, а такий позитивний баланс завжди вимагає критичної експертизи. Випускати книжки «про літературу» починають видавництва, які раніше тим ніколи не займалися, як–от «дитячі» «Грані–Т» або «історична» «Темпора».

По тому, як Друга світова війна покінчила з більшістю тоталітарних режимів в Європі, наука історія стала іншою. Династійно–воєнні студії поступилися популярністю дослідженню побуту — «історії повсякдення». Коли впав радянський тоталітаризм, на Заході це вже був провідний науковий напрям.

Для хронічного читача нова книжка Яна Валетова «Путь Проклятого» (К.: Альтерпрес, 374 с. ) — як порція алкоголю, якої завжди мало. Її головна вада зосереджена у трьох словах на останній сторінці: «Кінець другої книги». Завершення роману–трилогії доведеться чекати принаймні до зими.

Ринок туристичної книжки уже давно структурувався на кілька сегментів, основні з яких два: власне путівники–навігатори, призначені для безпосередньої орієнтації на місцевості, та альбоми–нагадування, що їх туристи купують «на пам’ять» для неспішного й у деталях розглядання по поверненні домів. І різняться ці два типи видань не лише зовні — виразно кишеньковий формат у першому випадку, і декоративно–настільний у другому. Відмінність у самому стилі оповіді: пост–путівники акцентують на деталях, що ховаються від поспішного погляду приїжджого. Власне, такі книжки наближаються до популярного нині жанру під назвою «історія повсякдення».

За радянських часів тим, хто підсів на читання художньої літератури, було легко орієнтуватися. Існував цілий цех регулювальників літпроцесу, які ретельно стежили за тим, що, а головне — як читати. Позірно, всі були задоволені: законослухняні читачі дослухалися до порад соціалістичних критиків, а те, що вони гудили, — захоплено обговорювали дисиденти від читання. Коли ж Титанік соцреалізму пішов на дно, на літературній поверхні не лишилося жодних дороговказів. Проте колишнє критичне плесо недовго лишалося пустельним — його швидко затягло густою ряскою примітивних смакових оцінок, і скоро кожен помітний твір дістав як порцію бездоказового фіміаму, так, водночас, і власне відро помиїв. Збагнути щось у письменницькій ієрархії стало важко навіть досвідченому читачеві — що вже казати про студентів–філологів.